Глава 6. Ранок у прикордонному містечку

Колеса повозки повільно скрипіли на кам’яній дорозі. Проїжджали поля, вкриті сріблястою росою, і далекі ліси, що губилися в тумані.

Рурахель сиділа, обхопивши руки плащем. Кінь, що тягнув повозку, втомлено сопів, а візник, літній чоловік із добрим обличчям, зрідка кидав на неї допитливі погляди.

— Ви далеко прямуєте, пані? — обережно запитав він, коли тиша між ними стала надто густою.

— Не знаю, — тихо відповіла Рурахель, дивлячись на небо — Просто... подалі звідси.

Візник кивнув, не став допитуватись. У цьому світі було досить людей, які тікали — від імперії, від війни, від минулого.

Коли сонце піднялося, вони доїхали до невеликого прикордонного містечка. Кам’яні стіни, базар, запах свіжого хліба, дим від кузні — усе виглядало мирно, звичайно, ніби життя тут текло окремо від імперських драм.

Рурахель зійшла з повозки.

Її ноги торкнулися землі нового світу.

“Ось і все. Я вільна.” — подумала вона, але в грудях відгукнулася порожнеча.

Вона цілий день ходила містом, дивилася на людей, на дітей, які сміялися біля фонтану, на купців, що торгували тканинами.

“Куди тепер? Ким бути? Я навіть не знаю, з чого почати…”

Рейчел — у тілі Рурахель — сіла на лавку біля ринку. Сонце гріло обличчя. Їй здавалося, що вона просто туристка, яка загубилася в чужому світі.

Фіолетового кольору очей більше не було. Лише теплий відтінок імператорського топазу, який тихо світився у променях сонця.

— “Навіть не знаю, чи це благословення, чи прокляття…” — прошепотіла вона.

До вечора Рурахель зайняла дешеву кімнатку на другому поверсі заїзду “Мандрівна сова”.

Стара господиня принесла теплу юшку, шматок хліба й побажала “спокійної ночі”.

У тьмяному світлі свічки Рурахель сиділа біля вікна, спостерігаючи, як над дахами сходить місяць.

Вона знову думала. Цілий день, без відповіді.

“Якщо я залишуся тут — зможу жити спокійно. Але якщо в цьому світі все відбувається, як у тій манхві, то з часом усе повториться... І тоді Ариен і Арджен виростуть — і я більше не зможу нічого змінити.”

Серце стислося.

Вона взяла аркуш, згорнула його вчетверо — на ньому було лише одне слово:

> “Північ.”

— Значить, туди, — тихо сказала Рурахель і погасила свічку.