Глава 5.2. Ніч за межами імперії

Ніч. Перший привал.

Сонце давно сховалося за пагорбами, залишивши по собі лише помаранчево-золотий відблиск — такий самий, як колір очей, який колись називали імператорським топазом.

Тепер цей відтінок горів тихо у відблисках вогнища, що мерехтіло біля повозки.

Рурахель сиділа на старій вовняній ковдрі, укутана в плащ. Вітер приносив запах сухої трави й нічної роси. Десь у темряві вили вовки, і від того холод пробігав по шкірі, але страху не було — лише дивна порожнеча.

“Як я взагалі тут опинилася?” —

думка, яка не покидала її від самого ранку.

Рейчел — дівчина з іншого світу — ще не звикла до того, що бачить чужими очима, говорить чужим голосом.

Перед нею лежав шматок пергаменту. Вона довго не могла змусити себе писати. Але потім пальці самі вивели рядки:

> "Мої маленькі зірочки… Ариен, Арджене.

Якщо колись ви прочитаєте ці слова, значить, я наважилася написати те, що боялася сказати.

Пробачте. Не за смерть, не за слабкість — за те, що залишила вас самих.

Я знала, що імператор колись визнає вас. Ви сильніші, ніж думаєте.

Я більше не матиму права називати себе вашою матір’ю. Але якщо існує хоч якийсь спосіб, я знайду шлях, аби захистити вас — навіть здалеку, навіть після смерті."

Вона поставила крапку.

Сльоза впала на пергамент, розмила чорнило.

— Я не маю права плакати, — прошепотіла вона. — Вона — справжня Рурахель — уже померла. Але я… я маю жити замість неї.

Вогонь потріскував, повозка стояла тиха, кінь сопів, опустивши голову.

У цій тиші Рурахель уперше дозволила собі глибоко вдихнути — і відчула, що десь усередині народжується нове рішення.

Вона не повернеться в імперію.

Але одного дня — коли буде готова — вона знайде спосіб спокутувати провину.

Рейчел підвела очі до зоряного неба.

— “Якщо це нове життя — я проживу його правильно.”