Глава 4. Тіні столиці

Ранкове сонце піднімалося над столицею. Місто було шумне, жваве, запах свіжого хліба й спецій змішувався з криками торговців. Колісниці гуркотіли по бруківці, люди поспішали на ринок, а над усім цим розкинувся білий силует імператорського палацу — символ влади та сили.

Рурахель йшла під плащем, опустивши голову. Її золотисто-топазові очі приховував тінь каптура. Вчора ще всі вважали її мертвою. А тепер вона — одна серед натовпу, і ніхто не впізнає.

І добре… хай так і буде.

Вона повільно пробиралася вузькими вуличками до міських воріт. Її думки рвалися назад, у замок, до дітей. Але кожен крок віддаляв її від минулого.

Поряд говорили дві жінки, що стояли біля прилавка з овочами:

— Чула? Кажуть, близнюки втекли й імператор сам привіз їх до палацу!

— Так, але ж усі знають… вони — діти від тієї… жінки.

— Бридко навіть вимовляти…

незаконні, нечисті…

— А ще з фіолетовими очима, наче прокляття.

Рурахель стиснула кулаки під плащем. Серце стислося від болю.

Вони навіть не знають, що у дітей ті самі топазові очі, що й у моєї сім'ї Хейбі. Вони називають їх «брудними», а сам імператор — мовчить…

Вона пройшла далі, стискаючи під плащем скриньку з коштовностями. Їй хотілося крикнути: «Вони — законні! Вони — мої діти!». Але рот залишився замкнутим.

Біля міських воріт стояла повозка, що прямувала за межі імперії. Кучер ліниво жував солому, глянув на неї й кинув:

— Їдеш на схід? Місце є.

— Так, — тихо відповіла вона, простягаючи йому одну з прикрас.

Колеса заскрипіли, і столиця залишалася позаду. Вона дивилася на високі башти, що ставали все меншими вдалині.

Я більше не частина цього світу… Але якщо колись настане день, коли їх назвуть «моїми» — я повернуся. Навіть якщо мені доведеться боротися зі всією імперією.

Її очі, орандживо-жовті-топазові, блиснули крізь тінь каптура — мов клятва, про яку знає лише вона.