Глава 3.1. Перший ранок

Промені ранкового сонця пробилися крізь віконні вітражі й упали на обличчя Рейчел. Вона розплющила очі — і світ засяяв теплим, неприродним сяйвом.

В дзеркалі навпроти ліжка відбилися очі кольору імператорського топазу

— яскраво-оранжево-жовті, ніби вони носили в собі саме сонце. Вона завмерла, вдивляючись.

— Це… мої очі?.. — тихо прошепотіла вона, торкаючись свого обличчя.

У The Twin Siblings' New Life, яке вона добре знала, у Рурахель були холодні фіолетові очі. Але тут — справжній колір, спадок крові, що поєднував її з дітьми. Колір, який нагадував про Арджена й Ариен.

Її серце здригнулося від болю.

Вони там… з імператором… вони щасливі… Вони навіть не знають, що я жива.

Рейчел опустила руки. Волосся темно-фіолетовими хвилями спадало на плечі. Вона відчувала слабкість тіла — наслідки ночі смерті. Але разом із тим у ній жевріла нова рішучість.

Вона знала правду: в імперії її більше нічого не тримає. Імператор ненавидів Рурахель. Слуги покинули замок Делорнин. Діти — під захистом золотоволосої імператорської сім'ї.

А вона? Вона була лише тінню чужої жінки в чужому тілі.

— Якщо так… — прошепотіла Рейчел, підводячись із ліжка, — я піду.

Вона глянула востаннє у дзеркало. Очі, як у дітей, світилися топазовим вогнем. І в тому вогні вона прочитала мовчазний наказ:

Живи далі. Але не тут.

За вікном розкинулося імператорське місто. Сонце торкалося золотих дахів, зелені очі володаря, мабуть, уже вдивлялися в новий день.

Та для Рейчел цей день означав прощання.