22. Близькість

Отакої!

Я казала, що мене пронизує наскрізь від його доторку? Та я навіть уявлення не мала, як воно насправді пронизує! Відчуття були, ніби по тілу пройшовся електричний струм, діставшись до таких ділянок, про існування яких у своєму тілі я навіть не підозрювала!

І це лише від майже невинного дотику його губ!

Навіть була не впевнена, чи вдалося б мені втриматися на ногах, якби я вже не сиділа! Принаймні голова моя добряче закрутилася, тож довелося тими ж таки поцілованими пальцями вчепитися в його долоні, аби не хитатися.

Тимур тут же, стурбовано зазираючи мені у вічі, відреагував:

— Я перегинаю?

— Що?.. — важко було зосередитися на його словах. — А! Ні! Ні, не перегинаєш. Все гаразд, — намагалася усміхатися, проте не впевнена була, чи мені вдалося. І все ж вирішила, щоб між нами не було ніяких недомовок — або, що гірше, вигадок, — говорити все, що відчуваю: — Я ж говорила, що мене плавить від бажання до тебе торкатися? А потім і від відчуттів, що ти мені даруєш.

Він кивнув.

— Ну так от, здається щойно я перейшла на новий рівень, — дещо знервовано від того, що так відкрито говорю про це, засміялася я.

Тимур теж задоволено заусміхався і знову на якусь мить стиснув мої долоні своїми, а потім все ж відпустив, пояснюючи:

— Мене теж заводить від однієї думки, що я тепер можу вільно до тебе торкатися. Проте зараз, на залюдненій терасі, цього точно робити не варто, аби не втратити самоконтроль і не дати привід для пліток.

Точно! За власними переживаннями я й забула, що ми досі знаходимося на корпоративі, а тераса хоч і не заповнена людьми, як внутрішня зала, проте й пустою вона зовсім не була. А зараз людей ще й додалося. Дехто на самоті насолоджувався міським пейзажем, хтось розбився на пари та вів діалоги, а декотрі взагалі зібралися великими компаніями. Їх гомін накрив мене, варто було повернутися до реальності!

Так, не всі вони звертали на нас увагу, проте й непоміченими ми не лишилися. Я зустрілася очима з кількома незнайомцями, а потім і знайомі обличчя побачила. Серед яких був і Максим, виразу обличчя якого я не могла прочитати. Стало трохи ніяково, хоча я ж ніколи не заохочувала його залицяння, навіть жартувати з ним уникала, щоб ненароком не подарувати надію. То чому зараз бентежуся?

Перевела погляд на Тимура і пирхнула:

— Оце була б для них вистава! Але ти маєш рацію, не варто.

— Я думаю, ми зможемо це надолужити пізніше, — стиха, майже інтимно зауважив хлопець. — Наодинці…

— Дуже на це сподіваюся, — за його прикладом шепотіла і я.

І тут відчула, повернувшись у реальність, як перемерзла у своїй красивій, але легенькій сукенці, бо ж, попри те, що ніч була літньою, вітром приносило непогану таку прохолоду. Я аж зіщулилася трохи від мурашок, які пробігли попід шкірою. І руками обхопила себе, намагаючись зігрітися.

— Змерзла? — звісно ж Тимур це помітив.

— Так, трохи, — знизала плечима. — Нічого страшного, я не така вже й тендітна.

— Ну, як то — нічого? Чекай, зараз я…

Хлопець не договорив, а сам вже потягнувся, щоб зняти власний піджак.

Я ж злякалася, що холодом він може завдати собі шкоди, тож поспішила його зупинити:

— Та не треба! Ти ж теж змерзнеш! — заторохтіла, та навіть потягнулася, аби його спинити.

Проте він не зважав на мої потуги. І вже за мить протягував мені свій піджак.

— Ходімо краще всередину, — запропонувала йому, все ще не бажаючи, аби він сам переохолоджувався.

— Не ображай мене, будь ласка, — рівним тоном мовив Тимур, все ще протягуючи мені свій одяг. І його слова подіяли на мене, як шапли́к холодної води. А в поєднанні з тим, що я вже замерзла, відчуття були несказанні.

І справді! Чому я так поводжуся? Адже я своєю поведінкою дійсно ображаю його. Він же не маля якесь, їй-богу, щоб не усвідомлювати для себе усіх наслідків. Раз хоче ділитися своїм піджаком, то чом би його й не взяти?

— Дякую, — все ж згодилася я. І не встигла навіть руку здійняти, щоб взяти одежину, як хлопець запропонував:

— Дозволь мені попіклуватися про тебе.

— Ох! Ну звісно! Буду лише рада, — усміхнулася йому.

Хоч направду і не розуміла, що він збирався робити.

А Тимур підкотився-таки впритул, так, що наші коліна нарешті сторкнулися, сам подався вперед трохи й мене попрохав нахилитися. І накинув свого ще не схололого піджака на мої змерзлі плечі. Водночас провівши по моїх плечах теплими долонями.

Але мене огорнуло не лише тепло, а ще і його аромат, який був просякнутий тканиною, такий незнайомий, проте такий його. Я на мить завмерла та усвідомила, що цей запах настільки йому пасує, наскільки це взагалі можливо. Ледь вловні нотки деревини й свіжості змішувалися з чимось теплим і вже наче й рідним, викликаючи в душі дивне, ніжне хвилювання. Я глибше вдихнула — і здалося, ніби він був просто тут, поруч, наче обіймав мене, і нас не розділяла відстань.

Тимур, звісно ж, про мої почуття не здогадувався, хоча й лагідно усміхався. А потім якось підібрався увесь, серйозним став, навіть обличчя потер долонями, явно наважуючись на щось складне. Що ж там?