21. Навиворіт

Йому знову вдалося вибити ґрунт з-під моїх ніг! Знову я не знала, що сказати. І сподіватися, навіть попри його обнадійливі слова, поки що боялася. Надто серйозно він був налаштований на довгу і складну розмову. Чомусь мені здавалося, що мені зараз пригадається навіть те, про що я й уявити собі не могла.

Проте хлопцеві поки й не потрібні були мої слова. Він продовжував:

— Але перед тим, як перейти до обговорення, хто й кому подобається, і хто з ким хоче зустрічатися, я би хотів з’ясувати усі питання стосовно твого ставлення до мене.

«Так, я вже зрозуміла, що легко з тобою не буде, Тимуре», — пронеслося у моїй голові у перерві, поки хлопець набирав повітря для нової тиради. Що ж то він видасть цього разу?

— Отож, ти не заперечуєш, що боялася мене?

— Не тебе, твого крісла, — вважала важливим зауважити.

— Однаковісінько! Воно — моя частина, без нього ти мене не побачиш. Хіба уві сні, — невесело хмикнув Тимур наостанок.

Що на це казати, я уявлення не мала, тому лише просто кивнула, заохочуючи його продовжувати. Хай вже висловиться про все, що накипіло. Можливо, тоді нам стане простіше.

І він таки продовжував:

— А скільки разів бувало, що ти торкалася до мене, а тоді відсмикувала руку, мов ошпарена? Здригалася? То кого чи чого боялася тоді?

То це такий мало вигляд? От вже не думала! Та я взагалі-то наївно сподівалася, що він і не помітить моєї такої поведінки. А він помітив. Проте ж не все!

От за це й вирішила зачепитися:

— А ти не задумувався, чому взагалі так виходило, що я настільки часто до тебе доторкалася, якби це було для мене аж так неприємно, як ти вважаєш?

Мені вдалося збити Тимура з пантелику. Він збирався вже щось говорити, проте так і завмер з відкритим ротом. Треба було остаточно закріпити за собою перемогу у цьому раунді.

— Та мене просто плавить від бажання до тебе доторкнутися. Ще від самої першої нашої зустрічі. Проте так, твоє крісло дійсно збивало з пантелику, заважало усвідомити, що ти насправді притягуєш мене, як чоловік. Тому так багато часу я згаяла даремно.

Хлопець переді мною невесело хмикнув:

— Нічого нового я від тебе не почув. І чудово знаю, що моє крісло відштовхує. Проте, хоч як би не хотів від нього відмовитися, та все ж більше не здатен на це. Принаймні надовго.

— Мені правда дуже прикро за своє ставлення!

— Зараз воно змінилося? — зіщулився він.

— Кардинально! — вигукнула я поспіхом, аби запевнити його.

— От і добре, — було помітно, що Тимур бажає завершити цю неприємну розмову, проте я все ж вирішила розставити всі крапки.

— Саме тоді, у поході, коли я вперше написала тобі, і ми спілкувалися майже всю ніч, мені й дійшло, наскільки ти мене приваблюєш. І саме після тієї розмови, а потім ще й другої, я й зважилася…

— Справді? — він скептично хмикнув. — І саме тому уникала мене увесь цей час в офісі?

— Я тебе не уникала! — обурилася на його слова. — Принаймні умисне. Ти міг би помітити, що Юліана Миколаївна останнім часом завантажила мене роботою.

Я вже ледь не виправдовувалася, і такий стан речей мене зовсім не влаштовував. Бо ж якщо за своє ставлення до його крісла я відчувала власну провину, то тут — точно ні!

Тому наступною своєю фразою несвідомо перейшла у напад:

— А ти б теж міг хоча б раз першим написати! Чи підійти врешті-решт!

— Та якось не люблю нав’язуватися, — він на мить розвів руками й знову сперся на свої лікті, схилившись вперед, як був.

— І коли ти нав’язувався? — скинула брову. — Спробував хоча б раз, для різноманіття.

Тимур якось загадково мугикнув, а потім уже широко усміхнувся:

— То чи можу я зараз спробувати та нав’язатися?

— Пізно, — вишкірилася у відповідь. І одразу ж пояснила: — Адже я вже першою нав’язалася тобі! Тільки так і не зрозуміла, чи був мені із того зиск.

— Сподіваюся, що був, — якось зовсім незрозуміло для мене відповів хлопець.

Звісно що мене не влаштовувала така відповідь!

— Сподіваєшся? — уточнила у нього. — А пояснити не хочеш?

— Якщо ти дійсно бажаєш мене попри все, то можемо спробувати й подивитися, що з того вийде, — просто, але від того не менш вагомо відповім мені хлопець.

Але я вже не мала впину:

— А ти мене бажаєш? Хоч трохи? І взагалі, спробувати — що?

— Ти таки хочеш вивернути мене навиворіт? — пирхнув Тимур.

— Ну свою ж душу я тобі вивернула! — і не подумала відступати.

— Добре, — він усміхнувся. — Ти мені сподобалася ще від нашої першої зустрічі… Хоча — стоп! Про це ж я тобі вже говорив! Отже, теж вивертав душу.

— Не надто багато! — вишкірилася я.

— Он як? Ну добре! — Тимур усміхнувся. — Тоді як тобі таке? Коли я побачив тебе в офісі, був приголомшений. І чесно кажучи, на якусь мить подумав, що космос почув мої думки й послав-таки мені тебе. Бо я дуже часто згадував нашу зустріч і фантазував, як би могли скластися наші стосунки, якби ти все ж зважилася мене обрати… — він замріяно усміхнувся на цих словах, і обличчя у нього стало таким милим, що захотілося його поцілувати. І ні, не у вуста, а саме в щоку! Проте хлопець, не підозрюючи про мої думки, продовжував: — Одразу ж хочу зауважити, що я не буду тягарем через свою інвалідність. Я цілком самостійний. В основному мені не потрібна допомога.