20. Розмова на нічній терасі

— І про що ж ти хотіла зі мною поговорити? Наодинці! — сказане це було таким тоном, що мене затрусило від хвилювання ще дужче!

Тимур тим часом всівся зручніше у своєму кріслі, руками допомігши собі пересунутися на сидінні, розстебнув ґудзик на піджаку, аби мати більше простору, а потім всім корпусом нахилився вперед і сперся ліктями на власні коліна. У погляді, яким він дивився на мене, світилася цікавість.

Проте я не могла притьмом наважитися і вихлюпнути на нього всі свої вагання. Але й просто так, ні про що, говорити теж не могла.

— Даси мені хвильку — зібратися з думками? — попросила я у нього.

— Звісно! Все, що забажаєш, — усміхнувся він мені. І сам продовжив пильно вдивлятися мені в обличчя.

Я ж, щоб не так бентежитися, кинула погляд собі за спину, на вогні мегаполіса, що мерехтіли, наче тисячі коштовностей на оксамитово-чорному полотні.

Переді мною розкинулося місто, і воно було просто… неймовірним. Вогні будівель тягнулися до горизонту, переплітаючись у складному візерунку, як нитки в золотистому гобелені. Вулиці світилися, мов артерії, по яких текло життя: рухалися машини з яскравими фарами, зупинялися та стартували знову, ніби дихали разом із ніччю.

Десь далеко я помітила високу дзвіницю, підсвічену теплим жовтим світлом, яка виглядала, як маяк серед моря вогнів. А ближче до центру міста виблискували скляні хмарочоси, кожне вікно яких було схоже на маленьку зірку.

Шум міста був приглушений — лише десь унизу долинали уривки розмов і тихий гул машин. Та й тихий гомін тих людей, що теж обрали терасу, видавався лише фоном. Тому тут, на висоті, панувала майже магічна тиша, яку порушував лише легкий шелест прохолодного вітру.

Я вдихнула на повні груди, усвідомлюючи, як це видовище заповнює мене до країв. І відчувала, що набираюся впевненості на складну розмову. Місто здавалося живим — воно ніби підморгувало своїми тисячами вогників, запевняючи мене, що все буде добре і задумане мені вдасться.

— Яке у нас гарне місто… — зрештою озвалася я, повертаючись до нього обличчям і зустрічаючись поглядами. Здавалося, він увесь цей час так і не відвів свого від мене. В його блакитних очах зараз відбивалися вогники, які освітлювали терасу, проте мені вони видавалися зорями.

— Так, тут дуже красиво, — погодився зі мною Тимур. І замовк, вичікуючи мого наступного ходу. Позу свою за увесь цей час він так і не змінив — досі спирався на лікті.

І я, зробивши глибокий вдих, зважилася!

— Ось ти щойно сказав «усе, що забажаєш»? — видала, мов у воду пірнула.

— Ну, — він кивнув головою, явно трохи спантеличений моїм вступом.

— А що як я скажу, що бажаю тебе? — провокативно випалила я, скидаючи брови. Ану! Що ти на це скажеш?

Мені точно вдалося його здивувати, бо хлопець похлинувся і закашлявся.

Проте й отямився він блискавично. Вже наступної миті, лиш прочистивши горло, він відповів:

— Скажу, що це повна дурня́!

Тепер настала моя черга давитися повітрям. І набагато довше, чим йому, відкашлюватися. Чого-чого, а такої відповіді я точно не очікувала!

— В сен… кг-кг! — мені досі було важко говорити. — В сенсі — дурня́?

— А скажеш — ні? Постійно уникала мене. Боялася навіть слово зайве сказати! А тепер — бажаєш? — навіть голос його звучав уїдливо, що вже казати про слова.

— Коли то я тебе уникала? — я правда не дуже розуміла сенсу його претензії.

— Та від самої нашої першої зустрічі!

— Та не було такого! Ти ж мені тоді ще комп лагодив, як би я тебе уникала? — справедливо обурилася. Ну дійсно! Я ж тоді з ним доволі приязно спілкувалася.

— А хіба то була наша перша зустріч? — він іронічно скинув брову. — Але й тоді ти теж, варто було лишень вилізти з-під столу, як дременула, мов ужалена.

— А що я мала робити, коли усвідомила, що ненавмисне спокушала тебе виглядом своїх панчіх? — і сама не зрозуміла, як видала йому правду.

— Могла би продовжити спокушати, — криво усміхнувся він. — Мені сподобалося!

— Мені було соромно!

— Та звісно! — пирхнув Тимур. — Особливо після того, як я не пройшов строгих критеріїв твого відбору ще там, на швидких побаченнях.

Ось тут мені стало фантастично соромно! Адже якраз таки мої критерії він усі пройшов. Якби лишень не його крісло…

Але ж не казати про це вголос, хоч він і сам це розуміє.

— Тож ти тоді таки вибрав мене?... — обережно поцікавилася.

— Наче це щось міняє, — хлопець продовжував фиркотіти, мов їжак. І колючим зараз був таким же. Я вже розуміла, що надії на взаємність більше вже нема, проте все одно треба було проговорити всі недомовки, з’ясувати все нез’ясоване, щоб між нами більше не лишилося наріжних каменів. Бо ж як інакше співіснувати в одному офісі?

— Ні, на жаль не міняє, але мені дуже прикро, що так сталося. Ти тоді мені справді сподобався, — чесно і рівно, намагаючись придушити емоції, відповіла йому.

— Ага, як і ти мені, я бачив, — теж цілком серйозно кивнув він мені. — Аж до того моменту, як ти помітила моє крісло. Це я теж занотував.