19. Втеча

Серце в грудях закалатало, мов здичавіле. Тимур прийшов! А я так зраділа від його присутності, що ладна була просто зараз бігти до нього. Не розриваючи контакту очей, які мов прикипіли до жаданого хлопця!

Проте промова Артура Олександровича, судячи з того, як заворушився натовп, завершилася, тож працівники знову розбилися на купки та продовжили перервані бесіди. До Тимура підійшов Сашко, а мене відірвала Юліана Миколаївна. Тож чарівність моменту, коли ми дивилися одне одному у вічі з відчуттям, наче світу довкола не існує, пропала, а у свідомість увірвався шум та гомін.

Я уважно слухала все, що мені казала заступниця, проте час від часу наважувалася кидати короткі погляди на Тимура, занотовувати дрібнички в його образі.

Легке вечірнє світло грало на його обличчі, підкреслюючи чіткі риси — вилиці, які завжди здавалися мені ідеально окресленими, і коротку, акуратну борідку, що додавала його образу зрілості й чоловічої сили. Його чорне волосся ледь відбивало світло, воно було акуратно укладене, але кілька неслухняних пасом вибилися вперед, створюючи контраст між бездоганним стилем і легкою недбалістю, яка завжди мене зачаровувала.

На ньому був класичний чорний костюм, який сидів так ідеально, ніби був створений спеціально для нього. А можливо, саме так і було, бо ж Тимур користувався кріслом на постійній основі, тож звичайні штани точно підскочили б, недбало відкриваючи шкарпетки, та й піджак мав би стояти будкою. Але нічого подібного в образі хлопця не було. Краватка ледь помітно світліла на тлі сорочки бежевого кольору.

Але це не костюм привертав увагу, а його постава. Хоча він сидів у кріслі колісному, це зовсім не применшувало ані його харизми, ані впевненості. Навпаки, здавалося, що Тимур випромінює якусь особливу ауру, яка манила мене до себе, мов магніт. І сьогодні це відчувалося достобіса пронизливо!

Хотілося все кидати, навіть не перепрошуючи, і бігти до нього, торкатися, насолоджуватися його присутністю, впевнитися, що я йому теж небайдужа!

— Алісо, ви чуєте, що я вам кажу? — з легкою усмішкою поцікавилася Юліана Миколаївна, прослідкувавши за моїм поглядом, і тепер вже усміхалася з хитринкою.

Упс!

— Так-так, вибачте! — заторохтіла я, повністю переводячи свою увагу на жінку. — Трохи відвернулася. Але тепер я повністю у вашому розпорядженні. Чи не могли б ви повторити, що саме говорили?

Заступниця хмикнула:

— Не переймайтеся! Ще кілька розпоряджень — і ви будете вільна до кінця вечора.

І продовжила давати мені свої настанови, немов уже справжній помічниці. А чи можливо, щоб?..

Розвинутися думці не дозволила, побоюючись злякати своє можливе щастя.

Врешті-решт Юліана Миколаївна відпустила мене насолоджуватися корпоративом. І я справді, пропри все, ним насолоджувалася, адже атмосфера на ньому панувала дружня та приязна. Та й нові знайомства були цікавими.

Я все наважувалася підійти до Тимура, проте він спілкувався то з тим, то з іншим, навіть з генеральним парою слів перекинувся, а я все вичікувала, коли він лишиться наодинці. Бо хай там як, а все ж боялася, що можу отримати відмову від нього, тож не хотіла мати цьому свідків.

А розмови все тривали, а вечір за ними потроху збігав.

В якийсь момент ми вчергове зустрілися з Вікою біля столика з напоями.

— Ну, як тобі? — поцікавилася подруга. А потім кивнула на свої підбори й фиркнула: — Знаєш, я більше не зважуся на подібні тортури! Та твій похід було простіше зносити, аніж ці брендові туфлі!

Я весело засміялася:

— Розумію тебе!

Хоч, якщо чесно, мої власні були не настільки незручними, та все ж ноги теж вимагали перепочинку. І я все частіше поглядала в сторону відкритих терас, на яких людей було значно менше, аніж в основній залі. От би Тимура туди затягнути! Там і поспілкуватися можна було б без проблем та зайвих свідків.

Я саме тягнулася за келихом з коктейлем, коли мої вологі мрії були безцеремонно перервані.

— Вікусю! Я так розумію, це наша нова співробітниця. Ти нас не познайомиш? — пролунав за нашими спинами густий баритон.

Повернувшись, я зі здриганням побачила Артура Олександровича, який зі щирою усмішкою та зацікавленням позирав на мене. Як я й згадувала раніше, враження він справляв приголомшливе — харизма чоловіка вражала, як і його впевненість у собі. Та мене від цього лише трусило.

Тільки його мені й бракувало!

Сил приязно усміхнутися у мене вистачило, проте руку для потискання протягувати я не наважилася. Добре, що й він чекав мого першого жесту, тож не лишився ні в сих ні в тих з пустою протягнутою долонею.

— Радий знайомству. То ви працюєте разом з Вікторією у відділі аналітики, Алісо? — і так млосно протягнув моє ім’я, що у мене всередині все похололо. Ні, треба звідсіля вшиватися — куди там відповідати!

Віка щось розпиналася, ледь не зазираючи синові боса у рота, але я її зовсім не чула. Гарячково роздумувала, як та куди мені втекти! До бару? На терасу? Очі мимоволі вихопили з натовпу Тимура, який зараз спілкувався з Іваном Сергійовичем.

Та плювати! Мені вкрай треба дати драла!