18. Артур Олександрович

Пригоди справді чатували на мене!

Але я, наївна, розслабилася і не чекала каверзи. Адже спочатку все йшло аж занадто гладко.

Як тільки двері ліфта повільно розсунулися, я зробила крок уперед і завмерла на мить. Переді мною відкривалася розкішна панорама нашого міста, яка буквально захоплювала подих. Здавалося, що я не у приміщенні, а десь на повністю відкритому даху. Таке враження справляли скляні стіни від підлоги до стелі по всьому видимому периметру.

Уздовж стін розташувалися невеликі круглі столи, накриті білосніжною скатертиною. На кожному з них, попри день, горіла свічка, і її полум’я грало відблисками на келихах із прозорого кришталю. Підлога з темного мармуру ледь вловлювала відображення світла, створюючи ілюзію глибини. Стелі височіли над головою, прикрашені стильними підвісними світильниками, що нагадували золоті кулі, які ніби плавали в повітрі. Думаю, коли звечоріє, картина буде ще пронизливішою!

У центрі зали виднілася елегантна барна стійка, виконана зі світлого дерева з такою ж, як і підлога, мармуровою стільницею. Бармен за нею вправно змішував коктейлі, кидаючи у шейкер кубики льоду, які ніжно дзвеніли. Неподалік розміщувалися столи із закусками та напоями.

Повітря наповнював легкий аромат квітів і витончених парфумів, а десь у глибині зали лунала м’яка музика — саксофон, який звучав так ніжно, ніби говорив із душею.

Я зробила ще кілька кроків, оглядаючи простір. По праву руку розташовувалася затишна лаунж-зона з м’якими диванами кольору слонової кістки та тонкими пледами, а далі — двері на відкриту терасу. Навіть із відстані я відчувала прохолодний подих вітру, який кликав мене вийти туди.

Атмосфера була ідеальною: стримана розкіш, яка не тисне, а навпаки, запрошує розслабитися, відчути себе частиною цього вечора. Я вдихнула на повні груди й посміхнулася. Чомусь з’явилося відчуття, що сьогодні все буде неймовірно цікаво, та на мене чекає прекрасний вечір!

Працівники компанії потроху заповнювали собою відкритий простір, а час все наближався до умовленої години. І в міру наближення я вертілася навсібіч, намагаючись побачити у натовпі Тимура. Навряд чи у своєму кріслі він міг би загубитися від моїх очей.

Я ходила залом, розмовляючи з колегами, але моя увага була розсіяна. Очі постійно ковзали по залі, шукаючи хлопця. Пройшло вже чимало часу, а його все не було. Серце тремтіло від нетерпіння, але я намагалася це приховати за ввічливими посмішками та короткими фразами.

Не прийде? Образився на мене? Чи просто його не стосується та об’ява, яку має зробити гендиректор? Хоча і Максим, і Сашко були тут. Макс навіть підходив привітатися.

А от того, кого я найбільше хотіла би бачити, не було!

Вже й Олександр Валентинович, наш шеф, під руку зі своєю дружиною, зайшли до зали. А отже, основна заява має скоро прозвучати.

Присутні потроху заворушилися, повертаючися до невисокого підвищення неподалік від лаунж-зони, в міру того, як подружжя просувалося туди ж. Мені дуже імпонувала ця прекрасна зразкова пара. І не лише тому, що остерігатися генерального не доводилося, а ще й тому, що вони так палко, так ніжно ставилися одне до одного, ні, не граючи на публіку, а навсправжки, що викликали щиру і світлу заздрість.

Ось і тепер, перед тим, як піднятися на сцену, Олександр Валентинович схилився до вушка своєї дружини та… я думала, що щось прошепотів, проте жінка здригнулася і зі сміхом стукнула чоловіка в плече. Полоскотав вушко? Ось так, привселюдно? Ну вау ж!

А директор уже піднявся на сцену та прочистив горло, привертаючи увагу.

У залі запанувала тиша.

— Вітаю вас, шановне панство! — звернувся до нас бос. — Радий повідомити вам, хоч ви й самі це прекрасно знаєте, що наша компанія сьогодні відзначає чотирнадцяту річницю від дня заснування. Спочатку це був найзвичайнісінький ФОП, який зі своїм партнером вирішив піти з державної служби та пошукати кращого життя. На превеликий жаль, до сьогодні наше партнерство не збереглося, проте я завжди згадую Григорія з теплотою. Але зараз не про це. Компанія зростала і розвивалася, приймала до себе нових співробітників та відпускала тих, хто відчував, що має піти. Ось і сьогодні, із сумом хочу вам повідомити, що наш вельмишановний Іван Сергійович вирішив піти на пенсію.

Іваном Сергійовичем був ще один заступник генерального, на вигляд йому можна було б дати років сімдесят, тому його рішення було цілком очікуваним, і давно обговорювалося в офісі. Навряд чи це та заява, заради якої нас тут зібрали.

А Олександр Валентинович продовжував:

— Ми зі щирим сумом та глибокою вдячністю відпускаємо його і будемо завжди раді бачити у нас.

Пролунали бурхливі оплески, а Іван Сергійович, що стояв неподалік обличчям до натовпу, шанобливо вклонився.

Щойно оплески вщухли, як генеральний продовжив:

— А тепер я б хотів представити вам ту людину, яку я призначаю на вакантне місце. Хоча, звісно ж, більшість із вас і так із ним знайома та встигла попрацювати. Це мій син — Артур Олександрович Ткаченко.

ЩО???

Певно зачудо́вання було таке виразне на моєму обличчі, що Віка, яка стояла поруч, вирішила тихцем пояснити, схилившись мені до вуха:

— Він якийсь час працював у компанії на посаді рядового адвоката, проте потім Олександр Валентинович відправив його на стажування за кордон. Це було пару років тому. Направду, ми думали, він там і лишиться, проте, дивись же, повернувся! Хоча, працювати татковим заступником — що може бути краще? — попри зміст, слова Віки не звучали зневажливо. Вона говорила про сина нашого боса з усією повагою.