17. Вагання – зітхання

Ух! Я йду на свій перший корпоратив у цій компанії! І хвилююся так, як не хвилювалася ніколи до цього!

А всьому виною… Правильно, Тимур! Бо ота невизначеність, що між нами досі панувала, не дозволяла мені розслабитися та отримувати задоволення від роботи та життя.

Наступного дня після нашої розмови у месенджері Тимур дійсно з’явився в офісі. Його прихід я пропустила, бо саме була разом з головою аналітичного відділу на адвокатській раді, де обговорювалася стратегія розвитку компанії. Там мені дозволили виступити з презентацією і розповісти про результати своєї роботи, тож я пнулася зі всіх сил, аби справити враження на боса, а також кількох провідних адвокатів, помічницею одного з яких я мала велику надію стати. Що думає кожен з поважних адвокатів, за виразом обличчя годі було й сподіватися зрозуміти, проте несхвальних відгуків я не отримала, а по завершенню Аміна навіть похвалила мене!

Повернулася до нашого офісу вже майже перед обідом, натхненна та збуджена після першого вдалого виступу. Хлопець у цей момент спілкувався з Максом, тож я й не стала відривати його своєю увагою. Та й трохи бентежно було б робити це просто посеред офісу, на очах у всіх колег. Натомість сама ділилася враженнями від адвокатської ради з дівчатами.

Зрештою почався обід, Тимур все ще щось завзято обговорював з Максимом, обидва видавалися цілком відірваними від реальності, тож я не стала чекати, а піддалася натиску Віки та рушила разом з нею до кав’ярні, бо їй, бачте, припекло «кудись вилізти, набридла та офісна їдальня!»

Повернувшись, виявила, що мені вкрай необхідно явитися до однієї із заступниць шефа зі своєю презентацією. Аміна уже просто підганяла мене. Схопила на столі флешку — і помчала геть з офісу, лише краєм ока побачивши, що Тимур наближається до мене, проте зупиняється розгублений на пів дороги. Якби я не прагнула так вже довести, що я найкраща, я б дозволила собі затриматися і перекинутися з хлопцем хоча б парою слів, та привітатися б врешті-решт! Але я боялася схибити вже на самому початку свого кар’єрного шляху, тож відкинула все особисте і помчала до заступниці.

Ніде він не подінеться за ту годину, що мене не буде, а потім вже поговоримо. Я навіть сама наважуся до нього підійти!

Тимур таки подівся. Та і я замість години пробула у Юліани Миколаївни цілих дві. Тому, коли повернулася, побачила лише його пусте робоче місце. І, судячи з ідеального порядку (екрану комп’ютера я не бачила, тож судити, чи увімкнений він, не могла), хлопець уже пішов додому. Чи все ж?..

— А де Тимур? — запитала я у Віки.

— Додому пішов. Сказав, що вже впорався з усіма своїми справами, а решту, що стосується сайту, доробить вдома.

— Он як?..

Направду сказати, я була розчарована, адже сподівалася сьогодні з ним поговорити тет-а-тет і хоч з чимось розібратися. А вийшло, що… Що нічого не вийшло.

Схопила телефон, який на час моєї розмови із заступницею я лишила тут же, на столі, сподіваючись побачити там хоча б повідомлення, проте рядок сповіщень лишався пустим. Відкрила нашу бесіду у сподіванні, що сповіщення про повідомлення просто могло не прийти, проте й там нічого нового не з’явилося. Та й Тимур був у мережі ще зранку.

Ну от як так?

Сама знову писати йому не наважилася, сподівалася, що він все ж відпишеться, проте у чаті була мовчанка.

І надії на нову зустріч у п’ятницю в офісі теж не справдилися: хлопця знову не було…

* * *

Зрештою я просто перестала надавати цьому значення, адже протягом усіх вихідних ніхто навіть не згадав про мене. То чи поводився б так хлопець, якого я насправді цікавила? Сумніваюся! Адже навіть Ігор, який лише використовував мене, і той примудрявся приділяти мені увагу та нагадувати про себе.

Увесь наступний тиждень в офісі я майже не бувала, бо Юліана Миколаївна постійно смикала мене дістати ту чи іншу інформацію, а також допомогти їй з підготовкою доповіді. І я зі шкіри вистрибувала, аби якнайкраще себе зарекомендувати та показати свою компетентність.

Тимур в офісі з’являвся, проте, окрім як сухим привітанням, ми з ним не перекинулися жодним словом. І не здавалося, що він прагнув щось змінити. Та і я теж!

І ось четвер — і корпоратив.

Усіх працівників по обіді відпустили додому, аби вони мали змогу підготуватися до заходу, початок якого був запланований на шосту годину вечора. Проте прийти, звісно ж, варто було заздалегідь. Тому я уже о п’ятій, дещо знервована, відпустила таксі та зупинилася на порозі нашого бізнес-центру, на верхньому поверсі якого, у ресторані, і мав відбутися корпоратив. Я ще там не була, тому мене просто розбирала цікавість.

Ми з Вікою домовилися йти туди разом, проте подруги все ще не було, а я не знала, куди себе подіти від хвилювання. І не останню роль у цьому відігравав, як я вже згадувала, Тимур. Тоді, у нашій останній переписці, він звучав так, ніби прийде на корпоратив лише заради мене. Ну, власне, я сама його до цього спонукала. І от тепер дала собі слово, якщо він дійсно прийде, першою підійти до нього і заговорити. І вже по ситуації визначитися, чи варто щось починати.

Спіймала свій погляд у віддзеркаленні великих панорамних вікон біля входу і зосередилася на власному образі. Ні, я таки недаремно витратила відведений на підготовку час. На мене з відображення дивилася стильна, проте серйозна дівчина. Я обережно розгладила долонею тонку смарагдову тканину своєї класичної сукні-футляра. Її шовковистий блиск ледь помітно переливався при денному світлі, підкреслюючи мою фігуру. Виріз човником відкривав лише трохи ключиць, додаючи образу стриманої елегантності.