16. Все гаразд?

Тимур не з’явився й у вівторок. І не писав мені нічого протягом цього часу. А мене просто роздирало від бажання першою його зачепити. Бо ж і в офісі нічого нового я не дізналася. Напряму випитувати, і тим самим демонструвати свій особистий інтерес, вважала неприйнятним, а в загальних розмовах Тимура майже не обговорювали.

Але ж я вже писала першою. Тоді, в суботу. Якби він хотів продовження наших розмов, то сам би теж міг написати мені. Правда ж? То чому я маю йому нав’язуватися? Чи все ж?..

Метання не давали мені ані нормально працювати, ані взагалі існувати. Тим паче, що і в середу хлопця теж не було на робочому місці. Офісні або ж вже звикли до його таких раптових довгих зникнень, або я пропустила якусь розмову. Хоча Віка, яку я все ж наважилася запитати, пояснила мені:

— Ні, я не чула нічого. Проте для Тимура це звична ситуація. Час від часу він і справді не виходить декілька днів поспіль. А потім повертається до офісу, як ні в чому й не було.

— Але ти казала про якесь загострення? То може бути воно? — я вже навсправжки починала хвилюватися.

— Все можливе, — байдуже (чи то мені тільки так здавалося?) знизала плечима колежанка. — Я тобі також казала, що він не любить розповсюджуватися на цю тему, тому ми можемо й не дізнатися. Побачимо.

Я так філософськи зникнення Тимура сприймати не могла. А тому, потрапивши додому, місця собі не знаходила і з рук не випускала власний телефон. Зелений кружечок коло його аватарки, що не зникав надовго, максимум хвилин сорок-п’ятдесят, все ж дозволяв мені дещо видиха́ти, проте й заспокоїтися остаточно я все ж не могла.

А тому — що? Правильно! Власні нерви потрібно берегти! А тому беремо телефон і все ж таки пишемо йому першою. І дивимося на реакцію. А там — по ситуації.

«Привіт», — уже занесла пальця над літачком, щоб відправити, проте зупинилася. Ні, простого «привіт» буде замало. Стерла… Почала набирати «добрий вечір», але теж подумала, що то — дурня. От же! Тому все ж повернулася до попереднього варіанту, але додала ще:

«Привіт! Як поживаєш?)»

Наче ж норм? Натиснула на літачок, аби не передумати.

Хлопець просто зараз був у мережі, проте читати, як у суботу, не поспішав. А мої долоні вже спітніли від хвилювання!

Зрештою дві галочки на моєму повідомленні посиніли, і Тимур почав набирати відповідь.

«Привіт! Поживаю нормально) А ти?)»

«Та я теж не жаліюся)))»

І все ж не змогла стерпіти, відправила слідом:

«У тебе точно все гаразд?»

«Так. Чому ти питаєш?)» — навіть у літерах його повідомлення було здивування. Невже я даремно перехвилювалася? Та й чи мала я взагалі право питати?

Але раз вже спитала, то треба пояснювати, навіщо мені ця інформація:

«Тебе довго немає на роботі. Я трохи хвилювалася…» — не впевнена була стосовно того, чи треба було додавати останню фразу, чи варто було обмежитися лише першою. Та все ж відправила повідомлення повністю.

І, мабуть, мала рацію. Бо від його наступної відповіді віяло теплом:

«Але ж я працюю не повний робочий день))) Я думав, ти вже це помітила) Я не так часто з’являюся в офісі)».

Ну так, звісно, я це помітила. Але все ж хотілося б якоїсь більшої конкретики, а не просто відмазки, бо ж це була саме вона!

«Так, але ніяк не можу зрозуміти твого графіка)».

«Навіщо він тобі?»

Та ну що ж таке? Він таким чином хоче від мене відмазатися? Аж образливо стало, захотілося написати йому щось колюче, проте я побачила, що він дописує щось ще, тому вирішила притримати власну образу, дочекатися другого його повідомлення.

«Я й сам не знаю свого графіка. Бо в принципі можу взагалі працювати з дому та не з’являтися в офісі. Хіба раз чи два на місяць, щось узгодити, чого не можна зробити онлайн. Чи тобі комп відновити ;-)»

Остання фраза ніби випустила весь пар обурення та образи з моїх грудей і змусила усміхатися! Адже Тимур сказав то так, що можна було подумати, ніби лише заради мене він і приходив тоді до офісу. Та й опісля теж.

Як би то тепер описати власне враження, щоб не так уже відверто спалитися?

Але поки я роздумувала та усміхалася, від нього прийшло й третє повідомлення:

«Хоча все ж полюбляю приходити до офісу частіше)) Бо, сидячи вдома, взагалі можна здичавіти ‘:-)»

«Ахаха! То чому ж зараз вирішив сховатися? Надто соціалізувався, треба трохи часу на перезавантаження?)))» — зовсім не думаючи, відправила йому.

І вперше він торкнувся теми власної інвалідності, відповідаючи мені:

«Хі, щось таке)))

А насправді на реабілітації добряче розтягнув руку, тож мені поки складно крутити колеса :-(»

«Ой, дуже прикро! Уявляю, як тепер тобі незручно! Якщо можу чимось допомогти — тільки свисни)))», — це ж не надто схоже на те, що я нав’язуюся? Чи таки схоже?