15. Тимур-мур-мур...

— Йо-ой, — Віка зі стогоном зайшла до офісу понеділкового ранку.

— Що, ще не попустило? — безпомилково здогадалася я про причину її зойків.

Ну, та там і здогадуватися було ні про що. Я й так знала, що після довгої прогулянки у неї наскільки боліли ноги, що навіть у неділю зранку, лише прокинувшись, вона вже стогнала. І ледь повзала по табору, викликаючи в усіх нас усмішки. Звісно, зовсім не тренований організм помстився їй за понаднормове навантаження. Добре, що боліли лишень м’язи, але  шкіра лишилася неушкодженою — бо могла й водянки понатирати чи обгоріти на сонці.

Тому від підштрикачок з нашого боку вона не врятувалася. Лише Федір виявився справжнім джентльменом і, побачивши, як вона ледве пересувається, забрав у Віки всю поклажу, аби їй легше було йти. Це звісно допомогло, як і те, що вона трішки розходи́лася та розім’яла м’язи, а тому відчула певне полегшення. Проте все одно темп її пересування був значно нижчим за вчорашній.

Тому, за мовчазної згоди решти, Федя викликав до основної траси таксі, за що зріс в очах Віки до захмарних висот. Нас же вона вважала не́людами, не здатними співпереживати.

— Та з твоїми походами! Щоб я ще раз!.. — крекчучи, мов стара бабця, Віка підходила до свого столу. А гепнувшись, бо ноги відмовлялися згинатися, на свій стілець, буквально наказала: — Принеси мені кави! Адже це ти винна у моїх стражданнях.

Я лише сміялася: подруга отримала усі можливі враження, а біль в ногах скоро мине. Єдине, що мене трохи бентежило, це те, що негативні враження у неї все ж переважать, тому вона відмовиться від ідеї організувати похід для колег. І тоді я не матиму можливості перетнутися з Тимуром у неробочій обставі. А так цього хотілося…

Після тієї нічної розмови у приватних повідомленнях я нарешті усвідомила для себе, чому мене так тягне до Тимура. Він справді приваблював мене, як чоловік, і лише той факт, що пересувався він з допомогою крісла колісного, не давав мені цього остаточно усвідомити.

А от суботньої ночі всі пазлики у моїй голові, нарешті, склалися! Мені була так приємно, так захопливо з ним спілкуватися, що я геть втратила лік часу!

Вже Інна з Василем, мокрі мов хлющ, повернулися до вогнища, намагалися зі мною спілкуватися, проте я відповідала із запізненням і невгаразд. Тож вони, побажавши доброї ночі, першими розповзлися на ночівлю по наметах. А там і Віка з Федором, хихикаючи та перешіптуючись, виповзли зі своїх чагарників. Синхронно здригнулися, помітивши мене біля майже згаслого багаття, та, присоромлені, теж потікали спати.

А я все не могла відірватися від телефону. Змерзла, але по толстовку не йшла, спина вже затекла від незручної пози, проте й мови не було, щоб залізти до дівчат у намет і продовжити переписуватися уже там. Ні, адже вони могли заглянути, побачити хоч краєчок повідомлення, а ділитися тим усім я точно не бажала. Хоч Віці все ж двома словами уже в неділю, коли ми поверталися додому, я розказала, з ким переписувалася, проте жодних подробиць.

Тимур же тоді розповідав мені про свої улюблені заняття. Виявляється, настільні ігри, про які він говорив мені ще там, на швидких побаченнях, і якими він захоплювався, були не простими бродилками, якими ми всі захоплювалися в дитинстві. Ні, ті, в які грав хлопець, були значно складнішими та захопливішими. Він згадував ігри на стратегію, де треба розвивати поселення чи будувати міста та інфраструктуру, кооперативні ігри, в яких можна було розгадувати таємниці чи навіть рятувати світ, ще — для любителів логіки й дедукції, ну й, звісно ж, економічні. Сенс останніх двох пояснювати мені не треба було. Ну справді, хто з нас хоч раз у житті не грав у «Монополію»?

Хоча рівень згаданих Тимуром розваг значно перевищував знайомі мені. В такі ігри можна було грати не те що днями — тижнями!

Мені аж самій захотілося якось спробувати, і я написала про це Тимурові. Він зі сміхом, проте цілком серйозно запропонував сходити до клубу інтелектуальних ігор, який відвідує і сам.

«Але ж я там нікого не знаю! Прийду я туди й скажу "Драсті, візьміть мене, я хороша" ‘:-) Це хіба що ти мене туди приведеш)))»

«Можеш, звісно, і таким чином прийти. Там нікого не кусають і не проганяють. Але я тобі й пропонував сходити туди разом зі мною»

«А! Тоді — авжеж! З превеликим задоволенням)))»

Ще Тимур розповідав про своє захоплення гітарою, про те, як бренькати почав за прикладом свого батька, а потім це переросло ледь не в професію, принаймні у юності він грав у групі та навіть виступав на сцені. Хлопець скинув мені кілька не надто чітких фотографій, де в кудлатому бас-гітаристі я ледь впізнала чепурного Тимура, який тоді ще міг стояти на своїх двох. Аж цікаво стало, як же він грає, тому попросила його записати мені власну гру. І кілька хвилин насолоджувалася голосовими повідомленнями, в яких він виконував і загальновідомі мотиви, і, мабуть, власні мелодії. Аж розімліла від захвату! От би його й справді сюди, до вогнища, зі своєю гітарою. Та тоді б точно ніхто не порозбігався б по наметах до самого ранку!

Спитала, чи він співає, проте чоловік явно відмазувався, говорячи, що не має голосу. Ох, Тимурчик-Тимурчик! Але наполягати не стала, нехай!

Кілька разів мені хотілося додати щось провокативне з приводу нашої першої зустрічі на швидких побаченнях, нагадати йому, що я пам’ятаю, проте щось в останню мить змушувало мене видаляти вже написане повідомлення і змінювати його на якийсь нейтральний жарт.