14. «Привіт»

Васько з Інною знову пішли купатися. Віка щебетала з Федором десь у заростях на межі сприйняття, а я розтягнулася на покривалі й втупилася у зоряне небо.

Так, за нашими турботами ми й незчулися, як на землю спустилися пізні сутінки, а зовсім скоро нас огорнула тепла ніч. Багаття досі горіло, не дозволяючи галявині зануритися у цілковиту темряву та відкидаючи таємничі тіні на зарості довкруг. Тонкий димок від нього легенько лоскотав ніздрі, чим змушував час від часу чхати та чухати носа.

Таємничі шерехи у чагарниках неподалік тягнули прислухатися і постійно бути на сторожі. Якби я вперше ходила в похід, точно б страшилася, проте наразі вже так звикла до подібної обстави, що відчувала лиш приємне умиротворення та нарешті відпочивала від міської метушні. І навіть той факт, що мене лишили на самоті, викликав лише задоволення.

Ідеально!

Казанок зі звареною юшкою парував неподалік — сьогодні ми її лише скуштували, основний голод втамувавши польовою кашею. А от назавтра, на сніданок, вона буде як нахідка! Хоча аромат, який змішувався з димом від багаття, та й сам був просотаним тим димом, бо Інна завжди перед завершенням вкидала у юшку обгорілу головешку, дражнив мої смакові рецептори.

Хлюпотіння води та голосний зойк Інни змусив мої думки повернути до друзів. Спочатку до тих, що обрали для себе нічне купання. Василь та Інна зустрічалися ще у випускних класах школи. Чомусь ми думали, що то серйозно і надовго, проте вже перед завершенням навчання вони мирно і без скандалів розійшлися — лишилася віддана дружба. І ніжне, турботливе ставлення одне до одного. Хоча інколи, в подібні миті, здавалося, що обидвоє не проти поновити стосунки, але щось їх таки стримувало (Інну, можливо, наявність хлопця), і ділитися цим з друзями ні він, ні вона не поспішали.

Віка ж з Федором точно знайшли одне одного. Чим довше ми сиділи, тим тісніше вони присувалися одне до одного, тим інтимнішим ставало їхнє спілкування. А з настанням темряви й рукам почали давати волю, певно думаючи, що решта нічого не бачить. А може, бачила лише я, бо Василь з Інною теж упивалися одне одним, хоч і не так відверто.

Не впевнена, чи надовго їх обох, Віки та Федьки, вистачить, проте зараз вони були настільки захопленими, що хотілося лише порадіти за них. І скептично хмикати, розшифровуючи звуки, які доносилися з боку заростей.

Я правда раділа за друзів, проте за себе…

Мимоволі мої роздуми перескочили на Тимура. Як і завжди в ті миті, коли я задумувалася про відсутність у себе стосунків. Щось дуже часто я про нього думати стала. Але хоч як не гнала, та думки все одно поверталися до чоловіка. Цікавого мені чоловіка попри все.

А що як спробувати? Адже він задля пошуку стосунків приходив на ті швидкі побачення. А отже, впевнений був, що зможе їх мати, чи не так? Але чи захоче мати їх саме зі мною? Та й чи зможу я? Не ображу нічим? Та й крісло його… Ні, вже не відштовхувало, здається, проте й трохи бентежило, бо я не знала як те все може відбуватися…

Думки та вагання все ще крутилися у моїй голові, а руки вже самі потягнулися до телефону, відкрили його контакт і написали коротке:

«Привіт»

Відправила — і тут же злякалася! От навіщо я все це роблю? Якщо вже й ризикувати, то не ось так у переписці, а віч-на-віч, коли хоча б можеш бачити вираз обличчя співбесідника.

Видалити від гріха подалі!

Хлопець був у мережі дві години тому, і я вже думала, що встигну безслідно видалити повідомлення, як галочки внизу миттєво з сірих стали синіми, а за секунду і відповідь прилетіла:

«Привіт»

І мовчанка.

У мене так закалатало серце, так зашуміло у вухах спереляку, та й думки зв’язні геть порозліталися, що я не в змозі була хоч щось написати.

Але ж першою зачепила його! Тож треба щось писати. Щось спитати на лихий кінець! А я знову виставляла себе не з найкращого боку. От чому було не продумати хоча б наступну свою репліку, перед тим як відправляти той злощасний «Привіт».

Що? Ну що йому написати?!

Аж тут, на моє шалене щастя, від Тимура прийшло запитання:

«Як похід?»

А я й не помітила за власними метаннями, що він набирав повідомлення. Хоча — там всього два слова було! Що там набирати?

Проте й на них я, власне, теж не знала, як відповідати. Та що ж таке?!

Замість відповіді, додумалася відкрити камеру і сфотографувати йому зоряне небо. Сподівалася лише, що Тимур зможе вловити усю ту велич у не дуже якісному знімку.

«Краса!» — прилетіло від нього. А слідом і друге: «Ніч тепла?»

«Так, біля багаття і справді тепло, хоч від води й тягне прохолодою»

«Лишаєтеся з ночівлею?»

«Так, ми в основному завжди ходимо у походи з ночівлею. Мені подобається спати у наметах, хоч у більшості вони викликають відторгнення)))».

Від нього прийшов смайлик, який знервовано сміється, що можна було трактувати, що він відносить себе до більшості. Що, власне, й не дивно в його стані.

«Комарі не гризуть?)»