13. РС

— А, он ти про що! — протягнула Віка, перевертаючись на живіт і вкладаючи підборіддя на схрещені руки. — Можу помилятися, ми не надто обговорювали цю тему, але, здається, у нього розсіяний склероз. Принаймні точно знаю, що це щось, що стосується функцій головного та спинного мозку. Щось там з процесами передачі нервового імпульсу між нейронами — здається, так він говорив, — колежанка замовкла на якийсь час. Я вже навіть подумала, що це все і відкрила рота, аби змінити тему, проте вона продовжила: — Не пам’ятаю точно, але його хвороба проявила себе років п’ять тому. Спочатку він став дуже втомлюватися, проте списував на завантаженість роботою. Потім ще і з зором щось почало відбуватися.

Зором? Дивно. Він, здається, нормально бачив. принаймні окулярів точно не носив. Чи то я чогось не знаю?

Але Віка, виходить, знайома з ним так давно?

— Ви вже тоді працювали разом? — здивувалася я, адже дівчина видавалася моєю ровесницею. Тимурові, як я пам’ятала, було 27. Чи вже 28? Треба ще дізнатися, коли у нього день народження.

— Ну, не зовсім, це я знаю з розповідей колег. Я прийшла в компанію дещо пізніше, коли його діагноз іще не встановили, проте Тимко вже не міг ходити без милиць. Складно йому було, бо постійна слабкість і тремор не давали повноцінно існувати. А він ще й не хотів з цим миритися, все знущався з себе, аби вичавити максимум зі свого тіла. Сподівався, що вдасться, а на ділі робив тільки гірше. Проте бували періоди, коли він почувався майже добре, здавалося, хвороба відступає, проте й поверталася вона з іще глибшими проявами.

Я ошелешено слухала і намагалася переварити почуте. Це ж у такому молодому віці усвідомити, що ти поступово стаєш безпомічним. Ні, напевно, коли людина раптово отримує травму та інвалідність, то теж жахіття — прийняти та усвідомити це. Але й отак, коли ще вчора в тебе все було добре, потім ти почав щось відчувати, проте не йняв віри, а потім…

Йосип босий! Мені так захотілося його обійняти просто в цю мить! Хоч я й розуміла, що мої обійми йому на біса не здалися, проте так щеміло серце, що, бувши він поряд, точно наробила би дурниць зі своїм проявом співчуття.

А так лише стиха лаялася на ситуацію та продовжувала слухати розповідь Вікторії.

— Щось близько двох років тому йому нарешті встановили остаточний діагноз і підібрали правильне лікування та реабілітацію. Проте час вже було втрачено, тож допоки ліки подіяли, він остаточно опинився в кріслі. Хоча, наскільки я знаю, він досі може ходити, проте зовсім небагато. Принаймні, взимку ще точно міг. А в той період, коли хвороба остаточно підкосила його, Тимко надовго пропав, навіть спілкуватися не хотів, ми вже думали, що й не побачимо його. Проте десь із пів року тому він повернувся до офісу, хоча й не на повний робочий день. Ну, та ти могла бачити. І саме тоді він вже почав використовувати крісло. Хвороба у нього, як виявилося, може зачіпати увесь організм. Він розповідав, що час від часу зір у нього теж пливе, проте не критично. І, на щастя, руки його не зачепило, бо то був би взагалі триндець, — підсумувала Віка, а я б хотіла використати значно сильніший вираз. Та все ж стрималася. Натомість поцікавилася:

— А йому лише слабкість не дозволяє ходити? Чи він іще й ніг не відчуває?

— Казав колись, що ніби-то відчуває оніміння та поколювання, але начебто чутливість збережена. Але чи й досі це так? — колежанка знизала плечима. — До речі, коли ти влаштувалася на роботу, він якраз проходив якесь експериментальне лікування та довге відновлення після того. Він не з’являвся в офісі понад два місяці, хоч дистанційно й робив свою роботу. Проте я не знаю, чи допомогло йому це. Принаймні з вигляду — нічого не змінилося. А поговорити про це не траплялося нагоди. Тимур не надто любить обговорювати свою інвалідність.

— О! Дякую, що розповіла. Хоч, мабуть, я й не мала права розпитувати про його хворобу у Тимура за спиною.

— То просто не згадуй про це у розмові — і все. Ані ти, ані я не спалимося, — пирхнула дівчина.

— О, я й не збиралася! Та він і не надто бажає зі мною говорити…

Віка, почувши мою останню фразу, кинула хитрий погляд на мене і запитала:

— А що, зацікавив тебе наш Тимко?

Ну от і що їй відповідати? Розповісти правду? Чи віджартуватися і перевести тему на її флірт з Федором?

Чи гріх, чи два, а вже ж видержу!

— Ну… Як тобі сказати? Я була з ним на побаченні.

Шкода, що у мене під рукою тієї миті не було телефона з увімкненою камерою: очманілий вираз обличчя, з якими на мене втупилася колежанка, вартував мільйонів доларів. І точно змусив мене реготати.

— Я жадаю подробиць! — ледь не за петельки тягнула мене Віка.

Тож зважившись, я все ж розповіла їй про усі свої пригоди на швидких побаченнях. І про вагання власні теж.

Розповідаючи, лежала горілиць і на подругу не дивилася, і замовкнувши, не поспішала цього робити. Так, мені було фантастично соромно!

— Та-ак, лопухнулася ти добряче, — протягнула Віка зі смішком. Але точно не з осудом! Тож вона мене не засуджує? — Уявляю, як тобі соромно було дивитися йому у вічі.

— Та ще б! — форкнула я і все ж перевернулася на бік обличчям до неї. Так і є, жодного несхвалення на фізіономії Вікторії, лише усмішка, можливо, трохи насмішкувата, та цікавість.