12. Дорога-дорога

Понад трасою, яка вела до найближчого села, а потім і за межі області до сусіднього центру громади, вилася стежка. І от саме нею ми й рушили. Йшли непоспіхом, часто зупинялися перепочити, тому й не стомилися майже дорогою. Якби були суто власною компанією, то, звісно ж, темп тримали б вищий, проте й проста прогулянка, а також неперервне спілкування, приносили нам задоволення.

Віка, здавалося, зовсім не почувалася чужою серед нас, а запросто влилася в компанію. Не певна, чи була в цьому заслуга Федора, який продовжував снуватися навколо неї, проте дівчина щебетала на рівні з усіма, а ще з цікавістю випитувала про місцеві цікавинки.

І мої друзі один поперед одного розповідали їй історії:

— Оно, бачиш листяну посадку? — розмахував руками Федя, показуючи кудись вліво, де й справді вдалині серед янтарних соснових стовбурів зеленіло соковите листя. — Років зо два тому я там о-от-такенних біляків знайшов! Відро ціле!

— Ой, та не тринди! — пирхнула колежанка.

— Правда, дивись! — Федька навіть в телефон поліз фотографії шукати на підтвердження, а ми реготали, чудово пам’ятаючи й ту історію, і вихваляння друга.

Відро там справді було. Трилітрове. Тож тепер і Віка змогла добряче посміятися.

Василь не відставав, проте не вихвалявся, а просто розповідав про курйозні випадки, які траплялися з ним на цій дорозі:

— На цьому повороті я колись не впорався з керуванням і вилетів на узбіччя! Добре, кювет неглибокий, тож зміг сам і вибратися. А ота переламана груша — постійне мені нагадування.

— А тут росте чорна горобина. Яке з неї вино смачне виходить! Я, коли збирав її минулої осені, так смачно пожалився у кропиві.

— А ця дорога веде до закинутої ракетної бази. Моторошна місцина. Проте й грибна, скільки там польських та лисичок росте! Може, ядерка так повпливала?

Стежка, якою ми досі йшли, неочікувано звернула до асфальтованої дороги та на тому й скінчилася. Ми опинилися перед крутим спуском до широкої річкової долини, вкритої соковитими луками та рідкими чагарниками.

Тут вже Інна вступила в бесіду, розповідала про цікаві місцинки, бо її прабабуся була родом з цих місць, тож дівчина й знала місцеві оповідки:

— Цю гору тут називають Лисою.

Віка з нерозумінням подивилася на згадану гору, з якої ми почали спускатися: вона була вкрита густим підліском, так, що пробратися крізь нього, на перший погляд, було б складнувато.

— Так-так, знаю, — сміялася Інна. — Я теж не пам’ятаю тут безлісої місцевості, хоч з мамою часто їздили до старої хати садити город. Але колись вона й справді була Лисою. І говорять, що місцеві відьми збиралися тут на шабаш!

Цю історію ми вже неодноразово чули, проте Віці було точно цікаво її послухати.

— А там, вдалині, бачиш зарості? — провадила далі Інна, махаючи рукою вправо. — Там знаходиться озерце. Вважається, що воно утворилося на старому річищі річки, тут всі луки ним перемежовані. Проте дехто зі старожилів стверджує, що те озеро набагато давнішого походження, і таке глибоке, що в ньому лежить німецький літак часів Другої світової.

— Можемо туди звернути та роздивитися зблизька, — запропонував Федір. — Ми ж все одно маємо повертати в ту сторону, тільки понад річкою, правильно? — уточнив він у Василя.

— Правильно. Можемо й завернути, а потім і далі пройти навкоси, — знизав плечима Васько. — Там трава має бути витоптана коровами, тож проблеми пройти не буде. Хіба хто «міну» не помітить.

Коло озера не була і я, якось не доводилося, тому теж із цікавістю роззиралася навколо. Невгамовний Локі, ніби й не здолав разом з нами усю дистанцію, бігав туди-сюди, час від часу чіпляючись до когось із нас, аби з ним побавилися. 

Ну, що я можу сказати? На перший погляд — звичайна калюжа, заросла рогозом та очеретом, хіба в діаметрі трохи більша. Таких, як я вже й казала, тут було повно навкруги. Проте вода у цій була якогось незвичного, темно-зеленого, майже до чорноти, відтінку. Та й морозом тягнуло від неї попри літню спеку.

— Хм-м, — задумливо протягнула Віка. — А щось у ній і справді є.

— Отож! Тому й вигадують місцеві усілякі небилиці, — закивала Інна. — А може, й не небилиці зовсім.

— Так, досить конспірології, — буркнув прагматичний Василь. — Йдемо, бо так і до ночі не доберемося. А ти, Інко, просила ще риби тобі на юшку. Коли ти її варити збираєшся?

Ми слухняно потупцяли слідом за Василем, який півтори години потому, коли сонце тільки почало перевалювати за полудень, привів нас на мальовничу галявинку побіля річки. З боків вона була оточена вільхами та вербами, а ззаду до неї ледь не впритул підходив рідкий сосновий ліс. Річка у цьому місці утворювала незначний поворот, і всюди крутий берег, тут був пологим та піщаним. Якби ця місцина була не так далеко від цивілізації, вона б точно не лишалася такою незайманою. І так на ній виднілися сліди шин, хоч проїзна дорога зійшла нанівець ще мінімум за пів кілометра звідси, тож про місцину точно знали.

Зранку нормально не поснідавши, та ще й пройшовши таку довгу відстань, апетит ми нагуляли фантастичний! Але так відбувалося завжди, тому заготовані бутерброди мав кожен із нас. Ними й вгамували голод, мінімально розпакувавшись. А вже потім мали б займатися організацією.