11. Пішки?

— Тобто йти 10 кілометрів — пішки? — Віка витріщилася на мене суботнім ранком.

— А ти як думала? — засміялася я у відповідь. — Автівкою доїхати? Що ж то за похід тоді такий? Так не цікаво!

Ми саме вийшли з хвіртки моєї батьківської хати, де разом ночували, і попрямували до місця збору на околиці міста. І Вікторія вже була вражена, хоч похід ще й не починався.

— А збити ноги — цікаво? Візьмімо мою Хонду — і доїдьмо туди! — подруга вже почала пропонувати варіанти та навіть пригальмувала, щоб повертатися назад.

Вчора ми якраз і приїхали її автівкою, і я ще раз порадувалася, що вона вирішила піти в похід разом з нами. Настільки ж простіше було не підлаштовуватися під рейсовий автобус, не тягати свої величезні торби з речами по тісному салону, не слухати лайку пасажирів та не спілкуватися з вічно незадоволеним водієм.

А так Віка заїхала до мене, спокійно зачекала, поки я дозбираю потрібні речі, а попутно перевірю хоч на словах, чи вона сама взяла все необхідне. Хоча, звісно ж, всього необхідного вона й не мала, проте за казанок та інший реманент, включно з двома наметами, кожен на чотирьох, у нас відповідали хлопці. А от кариматом я пообіцяла поділитися своїм — мала старенького у батьків. Решту ж речей, як от зручний одяг та взуття, панамку та сонцезахисний крем, мазі та пластир, репелент — вона все ж взяла.

Продуктами вирішили закупитися у супермаркеті на виїзді, тому закинули мої речі та рушили до мого рідного міста.

Направду сказати, я трохи бентежилася, везучи Віку у своє провінційне містечко, боялася показувати місце, в якому я виросла. Хтозна, як містянка сприйме наше, майже сільське життя. Бо ж батьки мої, в яких ми мали ночувати, жили у приватному секторі, і городик невеличкий обробляли, та й курей тримали. Проте дівчина навпаки із захватом бігала подвір’ям і роздивлялася дивнички, заглядала до курника, полохаючи курей, дратувала своєю метушнею собаку, затискала до пів смерті кота, викликаючи у нас із батьками веселий сміх.

— Ніякої Хонди! — заперечуючи, повернулася я зі спогадів до нашої розмови. — Єдине потурання, яке ти можеш отримати, це під’їхати до місця збору маршруткою.

Віка сердито глипнула на мене, проте відмовлятися, звісно ж, не стала. Тому ми опинилися на околиці міста дещо раніше за інших, бо ж я розраховувала час на пішу прогулянку туди, тож і вийшли ми завчасно.

Кінцева зупинка, на якій ми встали з автобуса, розташовувалася вже на узліссі хвойного лісу, який, окрім східного боку, оточував наше містечко зусібіч.

Віка тут же скинула свій рюкзак та каримат, прив’язаний до нього, на лавку зупинки.

— Ти ж казала, у нас багато ще часу? — спитала вона мене.

— Так, ще близько двадцяти хвилин. А що?

— Тут така краса! Ніколи не бачила хвойного лісу! Та навіть не думала, що він всього за півтори години від нас! Я походжу – пороздивляюся?

— А як же збиті ноги? — не могла не підштрикнути подругу.

— Ой! Не нуди́! — відмахнулася від мене колега і побрела углиб сосен.

Ліси навколо міста і справді були фантастично гарними, тільки от ми, місцеві, вже давно до них звикли, а тому й не бачили їх справжньої краси. А от приїжджі завжди їх високо оцінювали. Між соснами майже не було підліску — ліс проглядався дуже далеко, тож хоч Віка і відійшла вже ген-ген, проте з поля мого зору не пропала. Я спостерігала, як вона захоплено роззирається, на повні груди вдихає чисте, хвойне повітря, схиляється, щоб роздивитися щось на землі, чіпає якісь рослинки та травинки. От вже, дитя бетонних джунглів!

Я з усмішкою слухала її захоплені вигуки:

— Алісо! Тут ящірка!

— Я якусь нірку побачила!

— А чого у цього куща листя бордове, а не зелене?

— Алісо, а я грибочок знайшла! І суниці!

— Ну то їж! Тільки не грибочок! —  не втрималася і засміялася я. — Ти ж упевнена, що то вони? — все ж уточнила, побоюючись, аби наш похід не завершився, ще не розпочавшись. Хоч і була впевнена, що зараз у лісі не достигло нічого з отруйних ягід, проте вирішила піти до Віки, щоб переконатися на власні очі.

Дівчина й справді знайшла суничну галявинку, проте ласувати не поспішала, чекала на моє схвалення.

— Ого, які чималенькі! — захоплено вигукнула, побачивши ягоди. — Смачного!

— А ти будеш?

— Ні, дякую! Але ти обов’язково поласуй. У місті таких навіть у бабусь коло переходів не знайдеш!

Раптом за нашими спинами пролунав чоловічий голос:

— Лиско! То ти там у кущах шастаєш?

Я повернулася на звук і побачила, що до нас, кинувши своє манаття коло наших рюкзаків, наближається Федір. Це був високий, стрункий хлопець з довгим чорнявим волоссям, яке, за бажання, можна було б зібрати у куций хвостик.

Наввипередки з ним біг його незмінний супутник — Локі.

— Не в таких уже й кущах! — пирхнула я. — Привіт, Федько! І привіт, Локі!

Пес з розгону настрибнув на мене, намагався звалити, проте я знала всі його хитрі прийоми, тому вчасно відступила на крок назад, за що моє обличчя тут же облизали. Все як і завжди!