10. Йдемо з нами

— Що ти робиш цієї п’ятниці? — поцікавилася у мене Вікторія десь серед тижня. Робочий день добігав кінця, і ми вже завершили свої справи, проте ще лишалися по місцях і гаяли час. Ну, і гомоніли, куди ж без цього? — Ходімо до клубу, відірвемося!

— Вибач, Вікусь, — похитала головою у відповідь, — я би з радістю. Та вже давно домовилася цими вихідними з друзями піти у похід. Тож маю звечора дістатися до рідного міста, бо рано вранці у суботу вихід.

Червень традиційно для мене був пов’язаний з походами. Адже тоді, на швидких побаченнях, я не збрехала, дійсно любила ходити на природу та ночувати у наметах. Традиційно ми з трьома моїми шкільними друзями обирали якийсь вікенд, коли всі мали вільний час, і організовували хоч коротеньку вилазку десь неподалік міста. Раніше замахувалися й на дальні походи, проте зараз складно було підлаштуватися під ритм життя кожного, тому й такі прохі́дки хоч разів зо два протягом теплої пори року були нам за щастя.

Адже Василь, наш основний організатор, і професію собі обрав відповідну: працював далекобійником. Тож своєю присутністю і рідних, і нас, радував нечасто. А коли все ж опинявся вдома, менше всього бажав знову відчувати романтику аскетичного життя, хай і на одну ніч.

Проте і моє, й Іннине, ще однієї нашої скаутки, шило в дупі ставало все набридливішим у міру того, як літо вступало у свої права. Вона, так само як і я, працювала у великому місті, тож теж дуже сумувала за дикою природою після висоток та густого викидного газу, яким, здавалося, вулиці були просотані наскрізь, а шум натовпу давив нам обом на мізки. Тож Васькові простіше було погодитися і вигуляти нас, аніж намагатися відмовитися чи ще відкладати надалі.

Федір, четвертий наш товариш, взагалі не встрягав у наші суперечки в групі месенджера, яка й була створена спеціально для організації походів, і яку Василь жартома назвав «Жаби-мандрівниці». Федя лише погоджувався з визначеною датою. Він мав власний бізнес у нашому рідному містечку, тому підлаштуватися під усіх нас йому не складало труднощів.

І ось, після майже пів місяця розмов і вмовлянь (так, так, почали ми з Інною ще наприкінці травня!) зорі якось зійшлися у правильну позицію, і ми змогли-таки узгодити власні графіки, а Інна ще й домовитися з хлопцем, аби він її відпустив. І ні, ми були не проти розширення нашої компанії, проте Іннин кавалер був істинним дитям міста, і один раз скуштувавши з нами похідного життя, відмовився повторювати цей досвід. Хоч подругу не тримав, і то добре.

— У похід? — вирячилася Віка, почувши мої слова. — Серйозно? Зараз і справді є люди, які ще ходять у походи? Не зеленим туризмом займаються, де все цивільно й облагороджено, а реально йдуть у похід?

— Ти на одну з них дивишся, — засміялася я. — Так, ми ходимо у реальні походи. З реальними наметами й не менш реальним вогнищем та польовою кашею, звареною на ньому. А, й з гітарою та піснями увечері коло багаття, звісно ж.

Так, Василь у нас був ще й вмілим гітаристом і часто розважав нас своєю музикою. А ми, навіть не маючи слуху та гарних голосів, не соромилися тягнути давно забуті хіти, плутаючи слова та забуваючи цілі куплети. А Федькин чорний лабрадор, на ім'я Локі, якого він просто обожнював і тягав у кожний похід, чудово нам підспівував.

 — Хоча тепер, — додала заради справедливості, — коли ми всі маємо роботу та інші зобов’язання, і не так багато вільного часу, це стало робити набагато складніше, аніж хоча б у студентські роки. Ми тоді навіть на канікулах примудрилися аж до Криму сходити! — похвалилася їй. — Хотіли ще й в Карпати, та, на жаль, не вдалося.

Цього разу Васько обрав для нас берег річки, що протікала неподалік нашого містечка, огинаючи його напівколом. Проте, звісно ж, не облагороджений пляж, куди містяни їздили відпочивати, а якусь, тільки одному йому відому місцину біля закинутого хутора, де було «лампово та афігєнно» (його слова!)

А нам би куди йти то йти!

Віка слухала мене зі щирим зацікавленням, а потім видала:

— Заздрю тобі по-чорному!

Я аж засміялася від здивування:

— Чому тут заздрити?

— Бо ти можеш так незвично і так фантастично цікаво провести час! Я ніколи не була в поході! — зізналася вона, навіть трохи стишивши голос, ніби це була якась сороміцька таємниця.

— Ти серйозно? Ні разу? Навіть у школі й без ночівлі?

— Так, серйозно. Я ж місцева, тут мало куди можна вибратися, — пояснила Віка, знизавши плечима. — Міський пляж та покривало у парку точно не рахуються! Та я навіть багаття не вмію розводити!

Її слова мене ошелешили. Так, як щойно вона дивувалася тому, що я ходжу у походи, так зараз я була приголомшена тим, що Віка пропустила такий досвід. Так, скоріше за все, вона мала би ті самі враження, що й хлопець Інни. Але не спробувати ні разу за життя? Треба обов’язково це виправляти!

— Ну то ходімо з нами! — й сама ще не подумала, як вже пропонувала їй. Але й не шкодувала ні миті.

— Справді?! Можна?! — тепер Віка репетувала від захоплення на увесь офіс.

— Чому — ні? Місця в лісі, думаю, всім вистачить, — я сміялася над її щирою реакцією.

— А твої друзі не будуть проти? У вас же власна компанія склалася, може, я заважатиму, — подруга, попри шалене бажання, яке не могла приховувати, все ж вагалася.