9. Офісні будні

Так і потягнулися наші будні. У проміжках між спілкуванням та веселощами в офісі ми примудрялися ще й працювати. Уже сплинув травень, давно вийшов мій випробувальний термін, мене було прийнято на контракт на постійне місце роботи, та ще й з реальними (принаймні я дуже на це сподівалася!) перспективами кар’єрного зросту.

З усіма в офісі у мене склалися якщо не дружні, то товариські стосунки. Лише Макс змушував трохи нервувати, бо, хоч і не явно та напористо, проте продовжував виказувати мені знаки уваги. Певно не полишав думки, що вода камінь точить, тож і я коли-небудь здамся. Така наполегливість не могла не викликати захоплення, якби ж тільки вона не мене стосувалася. Бо я якраз не могла зрозуміти, що ж мені не так, але душа до Максима не лежала. Проте й залицяння його зовсім не були нав’язливими, щоб викликати у мене занепокоєння. Моя позиція була чіткою: лише дружні стосунки і жодного флірту, а що вже він там намагається, мене не обходило!  

Єдине, що досі не давало мені спокою, — це непоборна тяга до Тимура, незрозуміле бажання його торкатися. І якщо попервах я ще сподівалася, що з часом це мине, то — ні, не те що не минуло, навпаки, лише посилилося. Щойно Тимур з’являвся у полі мого зору, як у мене пальці тремтіли від жаги відчути тепло його тіла. Бажано б оголеної шкіри, хоча б долонь, проте й дотик через тканину мене влаштовував.

І я, трясця його матері, замість того, щоб придушити цей потяг та просто мирно співіснувати з Тимуром, як і з рештою колег, взялася з маніакальною активністю вигадувати способи, аби «ненароком» торкнутися до нього і знову й знову вчути ті гострі відчуття від його присутності. Тим паче, що з’являвся він в офісі не щодня, як я зрозуміла, це було пов’язане якимось чином з його реабілітацією. Тому для мене це взагалі стало своєрідним викликом.

Ніби наркоманка, їй-богу!

Ось нещодавно, у їдальні.

Мої колеги мали звичку обідати разом усім відділом, і айтівці теж доєднувалися до нас, тож ми посідали чи не найбільший столик коло стіни, аби всі могли розміститися. Цього разу я спеціально забарилася, роздумувала над вибором страви, хоч уже давно визначилася зі своїми обраннями саме тут, яким не зрадила і тепер. Тому, коли я останньою підійшла до столика, колеги уже залізли на сидіння під стіною, а мені лишилося місце з боку проходу, якраз там, де завжди розташовувався Тимур з його кріслом. Власне, те, чого я й прагнула: сидіти поряд з ним і плечем ледь не торкатися, відчувати тепло його тіла. Поки вмостилася, поки прилаштувала свою тацю та встромила гаманець з телефоном, кілька разів «ненароком» прихилилася до його плеча. Клас!

Знати б ще, навіщо я це робила. Адже й на меті не мала зближуватися з ним, лише тільки насолоджувалася відчуттями від дотику.

От і тепер цього побіжного контакту мені виявилося мало! Адже сама його присутність поряд так розбурхала мої відчуття, що мене було вже не спинити. Вдала, що обраний мною плов несолоний, а тому звернулася до чоловіка поруч:

— Тимуре, подай, будь ласка, солі!

Хоч і сама прекрасно могла б до неї дотягнутися — сільничка стояла лише на десяток сантиметрів ближче до його сторони, аніж до мене. Але ж чоловіки мають допомагати жінкам? Ну ось!

— Тримай, — він і не подумав мені відмовляти, з готовністю відклав власну виделку і простягнув мені сільничку, яку примудрився поставити на розкритій руці. Взяти її так, щоб не торкнутися його, не склало б проблеми, але мій план був зовсім протилежним.

Я незграбно цапнула приладдя, коротенькими нігтиками дряпнувши його шкіру, а подушечками провівши по ній же — навіть краще, аніж планувала. Ох, як же солодко!

І тут відчула, як його пальці ніби випадково провели по ребру моєї долоні, по-ові-ільним таким рухом… От же!

З розбурханими почуттями неконтрольовано бухнула занадто багато солі у власну страву, тож довелося мені платити за насолоду пересоленим пловом. Що там кажуть про кухаря, який закохався?

Але ж я наче й не закохана. То так, побешкетувати…

Іншим разом торкатися до Тимура виходило випадково. Але відчуття від того не були слабшими, навпаки, момент неочікуваності додавав їм гостроти та пронизливості.

Так колись вранці ми всі стовпилися біля кавового автомата. Тимур же, як і завжди, зупинився дещо осторонь, щоб не завадити своїм кріслом решті. Я давно помітила, що він завжди намагається бути акуратним, тому й не вклинюється у натовп. З одного боку, це створювало мені труднощі для реалізації мого плану, проте з іншого така відстороненість, бувало, ставала в пригоді.

Як сьогодні.

Віка чаклувала коло кавового апарату, тож я попросила її зробити лате й мені. Подруга погодилася, а потім повернулася до мене з двома картонними стаканчиками.

— Ось, твоя найкраща кава! — з пафосом мовила вона, протягуючи одне з повитих парою горняток. А потім попрохала: — Передаси й Тимкові його стаканчик?

— Так, звісно! — радо кивнула, перехоплюючи обидва і поспішаючи звільнити місце колегам коло автомата.

— Тобі Віка передала, — звернулася я до Тимура, протягуючи йому його каву. Ну і, звісно ж, торкнулася його пальців — і знову мене пронизало від його доторку. Та аж так, що я не стримала здригання, тож щойно зварена кава з його стаканчика, яка була налита ледь не по вінця, вихлюпнулася і шпаркими краплями окропила наші з ним долоні.