8. Пригоди у ліфті

Наступного ранку ми з Тимуром зіштовхнулися майже біля вхідних дверей, а точніше, коло підніжжя сходів. Я щойно підійшла від тролейбусної зупинки, він, судячи з усього, прямував мені назустріч з боку паркування. Він може кермувати авто? Чи то хтось з колег його підвіз? Але тоді б він був не наодинці. А може, він просто живе неподалік? І тому добирається своїм ходом?

— Доброго ранку, — усміхнулася я йому першою, коли ми порівнялися на тротуарі, намагаючись здолати власне напруження, яке знову виникло всередині лише від самої його присутності.

— І тобі, — він ледь розтягнув губи — і широко позіхнув, змусивши мене сміятися.

— Що, не виспався? — пирснула я.

— Є трохи, — його красиве обличчя перекосила кривувата усмішка. — Погано спав уночі.

Так і хотілося підштрикнути, мовляв, чи то не гаряча дівчина не давала йому заснути. Доречно це буде? Я вже майже наважилася. Але цієї миті ми разом підійшли (я ж вчора погуглила: стосовно людей, які пересуваються в кріслі колісному, теж правильно буде застосовувати слово «йти») до сходів, і Тимур неочікувано — принаймні для мене, хоч це й було очевидно, — повернув до пандуса, кинувши в мій бік незрозумілий погляд.

Я за мить здолала вісім сходинок і трохи розгубилася. По-хорошому, я б мала зачекати, доки Тимур підійметься пандусом. Ну, я, власне, й не збиралася йти всередину без нього, тому зупинилася на порозі. Але розгубилася не через це. А тому, що досі не знала, чи буде прийнятним ось так відверто витріщатися на чоловіка, поки він підіймається. Доки він був до мене спиною, я могла зі спокійним серцем спостерігати, як вправно він крутить колеса, підштовхуючи себе вперед і трохи вгору. Ще раз переконалася, що руки у Тимура й справді дуже сильні, впевнена, не одягни він вітрівку, під футболкою чи сорочкою з коротким рукавом було б чим помилуватися!

Тимур тим часом уже здолав один проліт і зупинився на рівній площинці перевести дух. Підвів голову, зустрівся зі мною очима і знову криво усміхнувся.

— Можеш йти й не чекати на мене, — запропонував він з трохи збитим диханням. І взявся за наступний підйом.

— Мені спішити нікуди, — знизала я плечима. — Ми ще не спізнюємося.

Чоловік тепер вже щиро усміхнувся і кивнув чи то на знак згоди, чи то — вдячності. А за мить уже доєднався до мене на порозі.

І оскільки верхній проліт пандуса проходив попід стіною будівлі, то й опинився до вхідних дверей ближче саме Тимур. Він першим узявся за ручку і, відкочуючи своє крісло трохи назад, потягнув важку стулку на себе.

Святі метелики! Що ж це я?!

Підскочила на місці, не знаючи, що саме я маю робити. Забігла йому за спину і ледь ухилилася, аби не втрапити йому під колеса. Тоді спробувала перехопити стулку через його голову, проте й так не досягла успіху, лише тільки ледь не навернулася на нього зверху. Метушилася й далі, зовсім не допомагаючи, а лише заважаючи йому прочинити двері, аж поки він сам, попри мої потуги, не впорався зі своєю задачею.

Переді мною були прочинені двері, проте я все ще хотіла їх хоч притримати. Тому знову намагалася схопити стулку зі словами:

— Чекай! Зараз я…

— Йди вже! — пирхнув мені чоловік. І вільною своєю рукою підштовхнув мене за поперек до входу, опаливши всі мої нервові закінчення.

Мені не лишалося нічого, окрім як послухатися його. Переступивши поріг, я знову повернулася до Тимура, тож змогла побачити, як він і сам заходить до холу. Важкі двері йому довелося ще відвести в сторону, а тоді йому допоміг дверний довідник, який не дозволив стулці швидко повернутися на місце. Чоловік тим часом обома руками схопився за одвірки та проштовхнув себе разом з кріслом усередину. На щастя, поріг на дверях був на одному рівні з підлогою, тож складнощів з його подоланням у Тимура не виникло. Та ще й стулка, що зачинялася, трохи підштовхнула його вперед.

А далі ми знову разом, проте у мовчанні, пішли через широкий хол до ліфтів. Я хотіла підлаштовуватися під Тимура, аби не надто переганяти його, проте той взяв такий темп пересування, що це мені майже довелося його наздоганяти. І роздумувати над словами, які б мені хотілося сказати, щоб перепросити за свою нерозважливу поведінку коло вхідних дверей. Та й коли варто це зробити? Просто тут, коло ліфта? Кнопку виклику якого, до речі, теж натис саме Тимур.

Але ж будь-якої миті до нас може хтось підійти. Чи сподіватися, що все ж в ліфті ми опинимося наодинці, і вже там…

Ліфт прийшов надто швидко, аби я змогла зібратися з думками! І таки так, до нас ніхто не доєднався.

Чоловік знову жестом вказав мені проходити першою, і лише потім зайшов сам у широку пройму. Поки протягом усього нашого шляху він не стикався з жодними перепонами, а я дивувалася, наскільки, виявляється, наш офіс пристосований для людей з інвалідністю. Правду сказати, я ніколи навіть не задумувалася над цим.

Дверцята зачинилися, і ліфт плавно рушив вгору, а я, хоч так і не змостила докупи те, що хотіла сказати, все ж почала, затинаючись:

— Тимуре, я… Там… Коло дверей… Вибач!

— За що? — широкі, мов блюдця, блакитні очі втупилися на мене. Він зайшов всередину, проте так і не розвернув свого крісла спиною до мене й обличчям до виходу, тому тепер мав змогу прямо на мене дивитися.

— Я мала допомогти тобі з дверима. Але… не знала… Не вмію поводитися з такими, як ти… — мати Василева! Що я мелю?!