7. Бентежний образ

Коли я повернулася зі вбиральні, на мене привітно дивилася заставка у вигляді якогось європейського замку на моєму робочому столі! 

Так швидко? Я очам своїм не повірила. Але щастю моєму не було меж! Адже мої старі шпалери правильно наводили мене на думку, що все вдалося відновити? Треба запитати…

А Тимур вже сидів за власним робочим столом і щось зосереджено клацав на клавіатурі та люто смикав ні в чому не повинну мишку. Надто награно, аби це дійсно будо правдою! Чи то в мене вже знову корона на голові матеріалізується? Аж усміхнулася такій своїй думці!

Йти до нього мені хотілося менше всього, особливо після того, як я так відверто вертіла перед ним власними напівоголеними сідницями. А потім по-англійськи втекла.

Так, так, у вбиральні у нас було дзеркало у повний зріст, а також не було камер спостереження, тому я, попередньо закрившись на защіпку, задрала спідницю до тої висоти, яка, як я пам’ятала, була й під столом, і стала рачки. Так і є! Мереживний візерунок моїх панчіх був, мов на долоні. І щастя, що лише він!

Тож як тепер дивитися в очі колезі, я не мала уявлення. Але ж і не подякувати за рятівну допомогу у мене б не вистачило совісті! Я й так уже видалася йому не надто адекватною, а з такою поведінкою і поготів.

І впевнитися, що все гаразд, і мої файли не постраждали, я теж повинна.

І отримати дозвіл на продовження роботи…

Ось так, умовляючи себе, я й рушила до Тимурового столу. А порівнявшись, вклякла і не знала, що мені йому казати — усі слова вивітрилися з моєї голови. Пустота в думках була настільки всепоглинущою, що я навіть забула, як до нього звертатися, лише стояла і повільно кліпала.

Єдине, на чому зараз все ж зосередилися якщо не думки, то о́брази у моїй голові, це бажання доторкнутися до нього…

Що?!

Поки я у своїй свідомості металася від однієї крайнощі до іншої, чоловік зрештою відсунув від себе мишку і повернувся до мене разом зі своїм кріслом. Глипнув знизу вгору і мовив:

— Твій комп я відновив, усе працює. Єдине — перевір, чи всі останні версії твоїх документів збереглися. Я-то наче й упевнений, що там не мало бути збоїв, та все ж.

— Дякую тобі величезне! — з усією щирістю мовила я. Коли він заговорив першим, мені теж стало простіше. Та й ідіотське непоборне бажання до нього доторкнутися відступило.

— Пусте, — відмахнувся він від мене. — Але маю попередити, що Вінду перевстановити все ж буде потрібно. Тому рекомендую перенести всі файли на флешку і продовжувати працювати на ноуті, поки встановиться система.

— О! — новина не надто тішила, та все ж була й не настільки катастрофічною, бо мої напрацювання таки збереглися. Сподіваюся! — Ну, тоді я зараз все скину і прийду, — усміхаючись, відзвітувала йому.

— Не обов’язково до мене, — буркнув Тимур, — Макс чи Сашко теж можуть це зробити. Та й у мене власних справ вдосталь, — додав, уже відвертаючись до свого екрана.

Он як? То мене так відшили? Не надто приємно, але…

Ну окей!

Знизавши плечима, повернулася до свого робочого місця.

Вінду мені все ж перевстановлював Макс. І був аж занадто задоволений тим, що я звернулася саме до нього. А в мене чомусь з’явилося відчуття, що я не хочу на очах у Тимура хоч якось заохочувати Максима. Дивно все це якось, та все ж я лишила чоловіка наодинці з моїм «залізом»,  а сама, захопивши ноутбук, посунула на місце відсутнього Вадима, де взялася систематизувати всі свої матеріали, як ті, що я скинула з комп’ютера (на щастя, вони збереглися у повному обсязі!), так і ті, що я встигла напрацювати за два дні.

Роботи було вдосталь, тож я з радістю поринула в неї, відключившись від усього того, що відбувалося в офісі. Аж до самої обідньої перерви. І навіть на метушню колег не надто звернула увагу, лише коли мене Віка покликала, то я змогла відірватися від свого заняття. Та й то ненадовго, попросила принести мені якийсь бутерброд з їдальні для співробітників, яка розташовувалася тут же, в будівлі, на першому поверсі, і повернулася назад до своїх файлів.

Хоча ні, лукавлю. Вадимове робоче місце, на відміну від мого, дозволяло спостерігати за входом до офісу. Тож я й скористалася цією можливістю, щоб кинути кілька поглядів на Тимура, який разом з компанією хлопців та дівчат теж пішов на обід.

Я погано пам'ятала його образ на швидких побаченнях, хоч, звісно ж, обізнатися не змогла б, навіть не враховуючи такої його особливості, як наявність крісла. Але все ж потроху його постать стиралася з моєї пам'яті. Щоб тепер заграти новими фарбами. І лишити по собі багато запитань. Найголовнішим з яких було: а чому він у кріслі? То якась травма? Чи хвороба? Цікаво, Віка щось знає про це? І чи прийнятним буде у неї розпитати?

Питання крутилися, а очі мої роздивлялися чоловіка, який саме зараз завмер перед не надто широкими дверима, щоб пропустити решту. На перший погляд, Тимур справляв враження цілком здорової людини. Широкі плечі не змогла приховати коротка синя вітрівка, у яку він був одягнений зараз, та й взагалі увесь його вигляд вказував на те, що чоловік не нехтує фізичними вправами. Здавалося, ось-ось він відштовхнеться від своїх коліс, руки на яких лежали й зараз, і жваво скочить на ноги. Але цього, звісно ж, не сталося. Пропустивши колег уперед, Тимур злагодженим рухом крутонув колеса та закотив своє крісло до пройми, двері уже в коридорі для нього притримував Сашко.