6. Під столом

Тимур кількома вивіреними обертами подав своє крісло трохи назад і в сторону від мене, звільняючи мені місце. А я, кинувши кислий погляд на тоненькі панчішки, які прикривали мої коліна, сповнена щирого сподівання, що все ж не роздеру їх, опустилася на коліна і залізла під стіл. І тільки тоді зрозуміла, що необхідний кабель так і залишився на столі.

Халепа!

— Тимуре, ти не подаси мені кабель? — попрохала я з-під столу, витягаючи руку собі за спину.

— А я й подумав, чого ти туди полізла, — пролунало насмішкувате згори. — Тримай!

Я відчула, як його теплі пальці торкнулися моєї долоні, вкладаючи туди шнур, і це відчуття виявилося таким гострим, що я аж трохи сіпнулася та відхилилася назад.

І ось тут на мене чекала повна несподіванка! Бо, як виявилося (а якби я хоч трохи увімкнула мізки, то й так би це зрозуміла) Тимурові, щоб нахилитися і подати мені кабель, довелося наблизитися зовсім впритул до столу, і, відповідно, до мене. І коли я відхилилася назад, мої сідниці ненароком торкнулися до його колін.

Це було настільки неочікувано, що я сіпнулася тепер уже вперед і, бувши стіл хоч трохи легшим, своєю головою точно підкинула б його. А так лише потилицею дзизнулася та на каганці, що засвітилися перед очима, помилувалася. Ну і шнурок, через який все це сталося, впустила.

Від Тимура почулося стурбоване:

— Алісо? Що трапилося?

— Нічого, — сичала йому, а сама намагалася потерти забиту потилицю. Він що, не відчув, що трапилося? Хоча, він же не дарма у кріслі…

— Точно?

— Так, не переймайся. Просто я така незграба! — вимушено засміялася. — Зараз я… Так, стоп! А де той бісів шнурок?!

— Чекай, зараз я тобі його подам! — з готовністю відгукнувся Тимур.

А я, перш ніж могла хоч про щось подумати, вигукнула:

— Не треба!

А все тому, що перед моїми очима за долю секунди пронеслася попередня сцена, всі ті пронизливі відчуття, які я зазнала щойно від його дотику. І відчуття його колін просто коло моїх сідниць! І я не була певна, що саме зараз хочу повторення! Отямитися б від попередніх! Потилиця досі ниє…

Почула його здивований чи то зойк, чи то видих, проте стояла на своєму:

— Я вже майже його знайшла! Ось!

І справді пальці намацали той клятий кабель. Я блискавично схопила його і потягла на себе. Мабуть, сильніше, аніж треба було, бо Тимур, який тримав інший кінець, щось нерозбірливо пробурмотів.

Під столом було не так щоб вже дуже світло, а саме в тій місцині, де були різноманітні роз’єми системника і поготів, тому мені довелося попомучитися, поки я все ж відшукала необхідне гніздо та змогла встромити в нього кабель.

І вже почала задкувати, аби вилізти на світ божий, як згори донеслося:

— Чекай!

Я слухняно завмерла, ждучи, чого ж він хоче, але Тимур не поспішав продовжувати. Натомість чулося якесь клацання. І лише кілька секунд потому він додав:

— Ти під’єдналася не до того роз’єму. Ти, певно, встромила штекер до зеленого, а нам потрібен фіолетовий. Такий, як і кабель.

— Думаєш, тут так все прекрасно видно? — пирхнула я йому, проте слухняно полізла назад і витягнула цей довбаний кабель.

— Знаю, що не видно! — хмикнув Тимур. — Але потрібний тобі роз’єм знаходиться десь поряд із попереднім, лівіше, здається.

Не так то просто було його відшукати! От би й другу руку свою звільнити, тоді, можливо, було б легше, проте нею я впиралася у підлогу. Хоча…

Так і вчинила: підтягнула коліна вперед і тепер змогла всістися на свої ж гомілки, вивільнивши обидві руки. На глибокий вдих повітря через ніс не звернула увагу — я нарешті змогла намацати обидва роз’єми!

— Лівіше, кажеш? — уточнила у Тимура.

— Так, — якось чи то здавлено, чи то сипло відповів він мені.

Що в нього з голосом? Але зараз точно не це було моєю основною проблемою.

Увіткнула той бісів штекер і гукнула:

— Ну що там?

— Воно! — схвально відгукнувся чоловік. І додав: — Вилізай!

Ну дякую, любий друже, якби не ти, так би й сиділа тут до скону!

Єхидна думка ще лунала в голові, а я вже ворушила сідницями, щоб якомога швидше вибратися зі свого «сховку».

І знову почула, як Тимур глибоко втягнув повітря і з шумом випустив його через ніс. Та що з ним таке?

І тут мене осяяло!

Сьогодні вранці, виглянувши у вікно і побачивши там майже ясне небо (ага, саме те, яке за якийсь час пролилося дощем!) та вже зовсім теплу, весняну погоду, кинула кислий погляд на набридливі штани, і потяглася за коротенькою спідничкою, яка туго обтягувала мої стегна. Ні, вона була не настільки короткою, щоб я боялася в ній нахилитися, проте мала ззаду невелику спокусливу ро́зпірку. Та ще й дещо задралася, поки я лазила попід столом. І тепер, я просто упевнена, демонструвала усім на загал — і особливо Тимурові! — мереживний край моїх панчіх.