5. «Нове» знайомство

— А ось і Тимко! — вигукнула Настя. — Ти, певно, дощ перечікував?

Хлопець ледь кивнув, так і не відвівши від мене ошелешеного погляду. Упевнена, мій у відповідь був таким же.

І Віка це помітила.

— Ви що, знайомі? — здивовано поцікавилася вона.

— Так! — кивнув Тимур з кривою усмішкою.

І одночасно з ним я перелякано вигукнула:

— Ні!

Спантеличена Віка переводила погляд з мене на хлопця і назад, аж поки він не почав пояснювати:

— Так, я мав на увазі, що ми не знайомі. Проте я з радістю познайомлюся з новою колегою, про яку вже багато чув.

Від кого, цікаво? Запитувати, звісно ж не стала. Натомість сама представилася:

— Я — Аліса. А ви?..

— Тимур. І на «ти», — просто відповів він, приймаючи мої правила гри, за які мені вже було направду дуже соромно.

Ну що такого, якби колеги дізналися, що ми з Тимуром уже знайомі? Не обов’язково ж було зізнаватися, де саме ми познайомилися. Можна було б сказати, що просто десь перетиналися або мали спільних знайомих. Проте особисто я ось так, з копита вскач, точно б не придумала нічого прийнятного.

А правду говорити я боялася! Адже мені було настільки соромно від того, що я тоді не обрала його, що я з усіх сил намагалася забути про цей досадний інцидент. І мені майже вдалося, принаймні останнім часом я вже майже не згадувала ті блакитні очі, які так запали мені в душу.

Аж ось доля знову жартує наді мною і підсовує таку несподівану зустріч. І знову серце калатає, як навіжене. І знову мене тягне до нього…

Але який з того сенс? Він у кріслі, а це виключає будь-яку можливість мати повноцінні стосунки. З сексом, як мінімум, мають бути проблеми. Принаймні мені так здавалося.

Хоча… Що він взагалі тоді робив на тих швидких побаченнях? На щось же сподівався?

То може?..

А що, власне, «може»? Я навіть не могла бути певною, а чи сам він мене обирав тоді. Може, я взагалі його не зацікавила, і то лише мої метання. Про це я не дізнаюся ніколи, бо ж сама питати не буду нізащо! Та й сумніваюся, що він захоче розповідати.

І зараз точно не час про це розмірковувати!

— Дуже рада знайомству, — як могла, приязно усміхнулася йому і ввічливо простягнула руку для рукостискання.

Нащо? Я ж не чоловік, тож вистачило б і простої усмішки. А тепер Тимурові, оскільки він зупинився майже біля входу, довелося хапатися за свої колеса та крутити їх, аби наблизитися до мене.

Мабуть, варто мені було зробити кілька кроків йому назустріч?

Але коли він привів своє крісло у рух, я знову акцентувала лише на його способі пересування, у моїй свідомості він знову затьмарив чоловіка переді мною. Тож я просто вклякла і так і стояла, мов статуя, без усілякого руху.

Добре, хоч руку не додумалася опустити, тож Тимур, наблизившись, міцно її потиснув.

— Я теж радий, — начебто щиро мовив він. А потім ледь чутно, більше губами, аніж голосом, додав: — Ще раз…

І від його дотику, і від його слів у мене всередині все зав’язалося китайськими ієрогліфами, і причини такого збентеження я не могла зрозуміти. Чи то він сам на мене так впливав? Чи то його спосіб пересування збивав мене з пантелику?

Контакт наш тривав лічені долі секунди, чоловік дуже швидко забрав свою руку і відкотився на кілька кроків (чи доцільно так говорити про його пересування?) назад. Дихати мені стало трохи легше, хоч серце досі калатало, як навіжене, а у вухах стукотіла кров.

— Зараз я роздягнуся, і глянемо, що там трапилося з твоїм комп’ютером. А поки можеш його увімкнути, щоб він почав завантаження, — додав Тимур і попрямував до шафи, в яку ми ховали свій верхній одяг.

Я ж лише кивнула й опустилася назад на своє сидіння.

І тут же почула змовницький шепіт Віки:

— Алісо, в тебе вуха горять!

Я здригнулася і поспішила прикрити цю зрадливу частину тіла волоссям. На що отримала тепер вже ледь не знущання:

— А от щоки не приховаєш.

Тепер вже подруга під’їхала на своєму стільці мені майже за спину і шепотіла просто на вухо, аби її точно почула лише я.

— Віко! — сердито прошипіла я і роззирнулася офісом, побоюючись, що хтось все ж таки зверне на нас увагу. Проте ні, всі, здавалося, були зайняті власними справами. На Тимура озиратися я не насмілилася, хоча й сіпнулася в той бік.

 І це не сховалося від пильного погляду Віки:

— Що, сподобався наш Тимко? Так, він гарнюній хлопець! І стосунків не має, — підморгнула вона мені. — Тож хапай — не пошкодуєш!

— Віко! — я знову шипіла й озиралася, чим викликала веселий сміх у колежанки. Вона повернулася на своє місце і продовжила кидати веселі погляди на мене та вигравати бровами. А я з усіх сил намагалася її ігнорувати.

Увімкнула, як Тимур і просив, комп, відставила в сторону ноут і бездумно втупилася у синій екран. Думки зараз знову крутилися навколо Тимура.