4. Раптовчик

Середу очікувала з острахом та трепетом. І зі скаженою надією, що здібний Тимофій все ж таки полагодить глюкнутого комп’ютера, і мені не доведеться у скаженому темпі, без сну і відпочинку, відновлювати втрачені файли. Та ще й згаявши перед цим цілих два дні!

Тож і до офісу прискакала ні світ ні зоря, охоронник лише відкрив вхідні двері та відходив до свого місця біля входу, коли я вже підіймалася сходами.

— Вітаю! Щось не доробили? — приязно поцікавився у мене… (кинула погляд на бейджик, бо досі не вивчила усіх нових імен) Павло Миколайович.

— Доброго ранку! Так, можна й так сказати, — не стала вдаватися у пояснення і чкурнула до ліфтів.

Коли в офісі почали з’являтися його перші мешканці, я вже була цілком занурена у роботу. «Тугуватий» ноутбук, виданий мені, виявився такою вико́пиною, якої я не бачила навіть у своїх молодших класах! Але все ж, хоч і з величезним скрипом, проте шурхотів, дозволяючи мені серфити правовими сайтами та вишуковувати необхідну інформацію. Загалом, якщо ні на що не відриватися (чого в офісі, наповненому язикатими співробітниками, зробити було майже нереально!), то я зі своїм завданням могла би впоратися.

От тільки як бути, якщо Тимофію не вдасться відновити файли?

Так, не думаємо про погане, а краще чекаємо на чоловіка, який точно мені допоможе! Тим паче він вже скоро має прийти, он і перші наші сходитися почали.

Максим підійшов до мене одразу ж, як переступив поріг офісу.

— Не хвилюйся! Тимоха точно все пофіксить! — запевнив він мене замість привітання і поплескав по плечу. — А якщо ні, то обіцяю присвятити тобі всі свої вихідні та допомогти відновити втрачене.

— Так ти ж не винен, що комп глюкнув, — знизала плечима.

— Але ж це саме я пообіцяв тобі, що все це можна виправити! — хлопець не здавався.

— Добре, — зрештою здалася (не дуже то й пручалася насправді) я й усміхнулася. — Ловлю тебе на слові!

— Домовилися! — блиснув білосніжною усмішкою хлопець і пішов до свого робочого місця.

Я дуже сумнівалася, що його пропозиція викликана лише прагненням допомогти. Скоріше за все ним керувало бажання провести зі мною більше часу наодинці, проте якщо це допоможе мені, то чом би й не скористатися, адже попри відсутність у мене зацікавленості, відрази цей хлопець не викликав.

— О! Ти що, й ночувала тут? — а це вже Вікуся видала з порогу.

Так, я й справді вчора теж трохи затрималася, бо мій тимчасовий тугодум з такими тяжкими потугами копіював мені файли на флешку (так, більше я не ризикувала!), що Вікторії набридло на мене чекати. Та й не по дорозі нам було, ми жили в різних, ледь не протилежних, районах міста. Тому який сенс із того, щоб вийти разом з будівлі офісу? Жодного!

— Ось не відновиться мій комп — то й ночуватиму, — пирхнула я, нервуючи все дужче.

— Які ми знервовані! — поцокала язиком Віка, і, замість того, щоб сідати за стіл чи робити собі каву, попрямувала до невеличкого загашника, який слугував нам кухнею. Хоч їсти там було неможливо, бо навіть стільців не було, проте розігріти у мікрохвильовці чи зберегти свій обід у холодильнику ми мали змогу. Чи сполоснути використаний посуд під проточною водою. Ну, і чайником скористатися теж.

Що зараз, власне й робила Віка, бо звідти долинув характерний шум. А вже кілька хвилин потому Віка вийшла з кухні, обережно тримаючи мою чашку, з якої йшла густа пара.

— На от! Заспокойся! — з цими словами вона поставила переді мною горнятко.

— Що тут?

— Сказала би, що траники, проте їх не заварюють, — підморгнула мені колежанка. — Там проста м’ята.

Я потягнула носом і справді зловила характерний аромат, який м’яко огортав мене і стелився офісом.

— Дякую! — відгукнулася я подрузі, проте пити ще не наважувалася, бо чай видавався занадто шпарким. Та й м’ята краще завариться, якщо він постоїть трохи довше.

Тому я, насолоджуючись поки ароматом, знову поринула у роботу.

Хоча «поринула» — то дуже голосні слова! Насправді я все ніяк не могла зосередитися, постійно кидалася й озиралася, варто було в коридорі пролунати хоч найменшому шумові. А якщо врахувати, що на нашому поверсі працювало ще два невеличких офіси та кілька людей мали власні кабінети, то смикалася я ледь не постійно!

Уже прийшла Настя, ще одна аналітикиня, за нею майже слідом Аміна, наша безпосередня керівниця відділу. Вадим, єдиний чоловік серед аналітичного відділу, сьогодні мав якісь справи, тому відпросився у начальства.

Останнім був Сашко.

Він ввалився до приміщення, рясно розбризкуючи воду довкруг та лаючись:

— Це якесь бісове невезіння! Варто було вийти з маршрутки, як тут же линув такий дощара, що я за мить промок наскрізь! І де? Де, я у вас питаю, в прогнозу був хоч якийсь натяк на зливу? Те, що там робиться, точно не схоже на обіцяних пів міліметра опадів!

Я перевела погляд з мокрого як хлющ колеги на вікно і дійсно побачила за ним рясні потоки води.

От тобі й маєш! Лишається сподіватися, що до вечора дощ ущухне, бо парасольки я теж не мала.