3. Робота-робота...

Пів року потому

— Привіт, люба! Як вихідні минули?

— Привіт, Вікусю! Виспалася, нарешті! — я схилилася і розцілувала свою нову колежанку, яка вже точно мала наміри стати якщо не найближчою, то точно однією з дуже близьких подруг — ми були з нею ідеально співзвучними. Просто пройшло ще надто мало часу, аби ми встигли зблизитися.

Почався третій тиждень, як я нарешті влаштувалася на нову роботу. Вона ще досі була не тим, до чого я прагнула, проте відділ аналітики у великій юридичній компанії — це вам не секретарка недолугого владного боса! Наразі моїм завданням, як і ще чотирьох співробітників відділу, був збір, аналіз та систематизація необхідної юристам та адвокатам інформації: закони, укази та постанови, різноманітні правки та незвичайні судові рішення — усе для того, щоб провідні спеціалісти могли з блиском розв’язати будь-яку складну справу та задовольнити клієнта.

По суті, моя робота полягала в тому ж, що і в Ігоря, проте тут я не мала виконувати ще й обов’язки секретаря, а каву варила лише собі. Та й заробітну плату навіть на місячний період стажування мені обіцяли на порядок вищу.

Ще одним ідеальним критерієм нового місця роботи був його генеральний директор — серйозний чоловік старшого віку, який свято шанував інститут сім’ї, дуже кохав свою дружину, з якою був у шлюбі уже близько тридцяти років, і ні в яких ганебних зв’язках помічений не був.

Не те щоб я вважала, що світ крутиться навколо мене, і всі боси обов’язково мають падати до моїх ніг. Ні, я цілком адекватно оцінювала себе, просто зашпори від Ігоря так глибоко в мені засіли, що я геть не бажала ризикувати навіть у дрібницях.

Тому й так довго обирала собі нове місце роботи, попутно підробляючи на фрилансі, хоч той і не приносив мені бажаного заробітку. Якщо ще й врахувати той факт, що після звільнення з компанії Василишина я взагалі переїхала до сусіднього обласного центру, аби тільки повністю змінити власне життя, і тепер мала винаймати житло, то кошти мені були необхідні ще і як!

От тепер сподівалася, що мені вдасться добре зарекомендувати себе на робочому місці й досягнути чогось власними силами, а не через ліжко боса. Якби хоч воно мені щось дало, те кляте ліжко, окрім пліток!

Тьху! Понад дев’ять місяців минуло, а я все ніяк не вгамуюся! Варто повертатися в реальність.

— Ой, виспалася вона! Теж мені щастя! — кпинила саме з мене Віка, ще одна працівниця відділу аналітики, яка працювала у компанії вже майже чотири місяці.

Ми саме зайшли до нашого просторого сучасного офісу, розділеного скляними перегородками, в якому працювали не лише аналітики, але й декілька хлопців, які розв'язували технічні питання.

Вікторія попрямувала до кавового автомата, я плелася слідом, хоч кави мені зараз і не хотілося.

— А чим тобі не подобається? — пирхнула я. — Щастя у дрібничках.

— Та звісно! — вона скептично зиркнула на мене. — Але варто було не рутити*, а шукати зі мною пригод у нічному клубі! Кликала ж тебе! Я, до речі, та-акого гарного хлопця там підчепила! І зовсім не з дрібничкою! — Віка двозначно підморгнула мені, змусивши сміятися.

— Ні, дякую! — все ще сміючись, похитала я головою. — Я поки не хочу пригод. Робота для мене на першому місці.

— Тю, яка ти нудна! Робота не зігріє у ліжку! — жартівливо підколола вона мене.

Взагалі вона, коли довідалася, що я не маю пари, тільки те й робила, що або жартувала над цим, або ж намагалася знайти мені кавалера!

Так, зі стосунками у мене досі не складалося. Після тих швидких побачень, наступного дня, мені прийшло повідомлення з результатами: збіг був лише один, з Артемом. Тарасові, вочевидь, я не сподобалася.

Я чесно сходила з ним на декілька побачень, проте тяжіння до нього так і не відчула. Як і він до мене. Тож ми за обопільною згодою вирішили лишитися друзями. Спілкувалися час від часу, останнім часом все рідше, бо Артем знайшов собі дівчину.

Проте саме він і підкинув мені цю вакансію, за що я була йому безмежно вдячна!

— А ти, я бачу, зігріта понад міру! — відбила я.

— Заздри мовчки! І кохайся зі своєю роботою! — чмихнула колежанка, забрала каву і рушила до свого робочого столу. Певно, теж кохатися.

Я опустилася поряд за скляною перегородкою. Попереду чекав черговий напружений, проте цікавий робочий день: за два пророблених тижні мені ще не набридло.

Але понеділок не дарма вважають тяжким днем: щойно я увімкнула комп’ютер, як він видав мені синій екран і якусь помилку.

От халепа! Ні, я то звісно доволі непогано розбиралася у техніці, та й товаришувала з нею. Якби це був мій домашній ноут, я б уже звернулася до дядька Гугла та й дізналася, чим це мені загрожує. І як виправити.

Проте офісну техніку чіпати я не стала, чи мало що? А що як я її пошкоджу? Тоді, не отримавши навіть першої зарплатні, одразу ж відшкодовувати? Ні, дякую, обійдуся якось без такого щастя! Гукнула хлопців-техніків, які працювали на протилежному боці широкого офісного приміщення. Основним їхнім завданням було ведення та розробка розлогого сайту компанії. Ну, і розв’язання дрібних технічних питань працівників.

— Що там у тебе? — до мене підійшов Максим, один із сисадмінів. — Зараз ми швидко дамо раду! — підморгнув він мені.