2. Сіра решта

Я ошелешено кліпала, ще не в змозі цілковито усвідомити, що Тимур виявився паралізованим. Чи що там у нього? Ноги, здавалося, були цілими. І це власне все, що я могла припустити — ніколи навіть не цікавилася подібним, та й знайомих таких не мала.

То що ж у нього з ногами, цікаво?

Я, немов загіпнозована, не могла відвести від них погляд — ніщо більше не мало значення просто зараз. Аж поки не відчула на собі чийсь погляд. Чийсь? Тимурів, звісно ж! Скинула очі, аби зустрітися з його виразними синіми, в яких зараз застиг розпач. І вчасно, бо змогла помітити, як його губи прошепотіли «Вибач…»

Це саме ці губи я вже потай мріяла скуштувати на смак, вп’ястися в них, цілувати палко і глибоко…

А тепер?.. Як бути тепер?

Пригадала, скільки маячні я йому наговорила. Походи? Подорожі? Уявила, як він у своєму кріслі дереться по крутому схилу… Точніше, спробувала уявити — і не змогла!

Ну чи не дурепа?

Але й він теж добрий! Міг би одразу зізнатися про свою інвалідність, тоді і я б не вскочила в клопіт!

Хоча, якби не спізнилася, то й не вскочила б. Усі решта учасників, поки збиралися, точно могли роздивитися одне одного і побачити Тимурове крісло. А от мені поталанило, так поталанило!

Ще б не так образливо було, якби він мені не сподобався. Але ж ні! Сподобався, та ще і як! Такої фізичної та емоційної тяги я не відчувала дуже давно, якщо взагалі відчувала хоч колись. І від того було ще більш образливо…

Досі бездумно дивилася на Тимура, спостерігала, як він відставляє непотрібний йому стілець, як вправно (отже, давно користується кріслом) підкочується до столика, як починає розмову…

Так задивилася, що аж здригнулася, коли до мене звернувся наступний мій партнер.

— Пробачте, я не почула, що ви говорили, — попросила повторити у чоловіка, який опустився на стільчик переді мною. Для цього чоловікові довелося знову підсувати його до столу. То он чому той стояв збоку!

— Казав, що, я теж думаю, якого хріна сюди припхався каліка.

— Он як? Ну, певно… мабуть… так, — я досі була шокована, тож і змостити докупи два слова мені було не так то просто.

А Тимур ніби почув мої слова, бо скинув голову і пильно поглянув на мене.

От дідько! Але ж… Це ж… правда?

Від подальших роздумів на цю тему мене відірвав чоловік напроти:

— Я — Ігор.

Борони мене Боже від усіляких Ігорів!

Не підозрюючи про мої думки, чоловік продовжував:

— Мені 30, маю невеличку фірму, у вільний час полюбляю…

Черговий бос? Хай навіть у нього кіоск з продажу шаурми — я не хочу мати з ним нічого спільного!

Тож і розмову з ним просто злила, навіть не запам’ятавши до пуття, про що говорила.

Наступним був веселий Тарас. Вже він мені хоч трохи запам’ятався, тож я могла відвернутися і не шукати очима Тимура.

— Вітаю! Я Тарас, професійний оптиміст, — збив мене хлопець своїм випадом.

— Привіт, я Аліса. І я – реаліст, — не стрималася від пирхання.

— О, чудово! Оптимізм і реалізм – це як два крила літака! — пафосно вигукнув він.

Я аж пирснула від такої його заяви.

— А якщо літак ламається? — скептично скинула брову, підтверджуючи свою тезу про реаліста.

— Тоді я знайду парашут, а ти — нам карту, — вишкірив зуби хлопець.

— Добре, але спершу перевіримо, чи парашут не з дефектами.

— Крізь дірки чудово спостерігати за зоряним небом, — Тарас не здавався.

— Тебе не переконати? — я вже відверто сміялася над його показною впертістю.

— Ніт, — він з настільки серйозним виглядом хитав головою, що впору було повірити такій впертій, навіть дещо нерозумній позиції. Захоплюватися, так точно!

— Добре. Але чому саме професійний? — вчепилася я за інше слово.

— Бо я вмію знаходити позитив у будь-якій ситуації! Це — професіоналізм!

— Навіть у смерті? — не могла не спитати.

— Прекрасний привід відпочити від постійної метушні, — з дитячою безпосередністю розвів руками Тарас.

Я знову не могла стримати сміх від його випадів. Та все ж відшукала очима Тимура через столик від нас і кивнула на нього:

— А там?

— Ти про хлопця у візку? — подивився у вказаному напрямку мій компаньйон.

Здається, правильно було казати «крісло колісне», проте виправляти я вже не стала.

— Так, про нього.

— Ну, як мінімум, він ніколи не натре мозолів незручним взуттям. Та й мати місце для сидіння у будь-якій ситуації — теж скоріше перевага.

Тепер я лише похитала головою, чомусь веселощів ця фраза у мене не викликала.

Наступним був спортсмен Владислав, від якого я почула наскільки він вправний, який він сильний, скільки має медалей та перемог… Мною ж, власне, ніхто й не поцікавився. Ну та й нехай.