1. Вдалий кандидат?

Кинула погляд на годинник і отетеріла: я спізнилася на 15 хвилин!

Сподіваючись на чудо, розрахувалася з таксистом і дременула до входу.

На моє щастя, адміністраторка заходу сказала, що учасники побачень лише тільки зібралися та посідають визначені місця, тож не так вже я й спізнилася. Звісно, не мала змоги роздивитися усіх одразу, щоб скласти хоч якесь перше враження, проте й порушницею не стала. Дівчина на вході відмітила мою присутність у якомусь своєму бланку і навіть, щоб я не запізнювалася ще більше, запропонувала самій повісити моє пальто. Тільки зазначила ще, що мій столик під номером два (моє щасливе число!).

Тож я, мигцем зиркнувши до дзеркала, що висіло на стіні в коридорі, пригладила трохи скуйовджене довге каштанове волосся та пройшла до зали.

Світло тут було приглушене, не настільки, щоб зовсім нічого не роздивитися, проте створювало приємну напівтемряву. Учасники ще не всі розмістилися за столами, тож я полегшено видихнула: встигла!

За моїм столиком уже сидів чорнявий симпатичний хлопець. Поки я наближалася, він з цікавістю поглядав довкруг, певно намагаючись визначити, яка дівчина призначалася першою саме йому.

— Привіт! — опустилася на сидіння й усміхнулася йому.

— Привіт, — здавалося, полегшено видихнув хлопець. Так, навскидь, він видавався не набагато старшим за мене, максимум, років 28, та й то віку йому додавала ще й акуратна коротенька борідка, яка густо вкривала його щоки. Просто як я люблю! Та ще й голос такий… Мур-р!

— Майже не спізнилася! — нервово засміялася я і, аби приховати збентеження, потяглася по пляшку з водою, яка була заздалегідь поставлена на столі для кожного з учасників.

З тією ж метою окинула обставу у кав’ярні, бо тут мені бувати ще не доводилося.

Загалом затишне, хоч і великувате, як на мене, приміщення, в якому у два ряди стояли дванадцять столів, що дорівнювало кількості пар учасників. Хоча зала могла вмістити набагато більше, тож простору між столами було достатньо навіть для того, аби танцювати, а не тільки ходити. І цей простір залишався вільним, лише неподалік нашого столика, за спиною мого теперішнього кавалера, стояв одинокий стілець. Та ще попід стінами розташовувалися вінтажні вішаки, рідко завішені верхнім одягом учасників. Десь на одному з них мало опинитися і моє пальто.

Хоча про що це я думаю? Хлопець напроти он звертається до мене, а я десь літаю!

— Ти щойно прийшла? — скинув брови візаві.

— Так. На проспекті аварія, довелося їхати в об’їзд, а там страшенні затори.

— Я, певно, встиг проскочити раніше, бо вулиця ще була вільна. Але дякую, що попередила. Не буду навіть намагатися їхати тією дорогою.

У відповідь я лише кивнула. Накотило збентеження, тож я не знала, з чого почати.

— Отже, Лиска? — першим з усмішкою поцікавився чоловік, киваючи на табличку з моїм іменем на столі.

От і добре! Є про що погомоніти.

— Ну, взагалі-то, Аліса, проте друзі називають мене саме так.

— Мені подобається! — продовжував він. — А я Тимур.

— Рада знайомству, — щиро відповіла йому, на що він тільки хмикнув.

Що не так?

Проте задуматися ґрунтовніше, а тим паче поцікавитися, Тимур мені не дозволив:

— То що привело сюди таку красиву дівчину?

— Певно те саме, що й такого гарного хлопця? — викрутилася я, не бажаючи ось так одразу вдаватися у подробиці.

— Сумніваюся в цьому, — пирхнув він, — та, проте більше допитуватися не буду. Мені 27 (майже вгадала!). Працюю… Хм, як би то сказати?.. Мабуть, правильно буде — айтівець? Так, простий айтівець.

— Простий? — я окинула його поглядом, а він натомість з відкритою усмішкою знизав плечима. — А мені подобається, що ти простий.

«Не бос якийсь там!» — додала про себе. І насправді Тимур мав вигляд скоріше якогось розбишаки, аніж владного боса, хоч і був доглянутим, ба навіть пещеним!

Він лише засміявся у відповідь. І виразно подивився на мене, чекаючи моєї відповіді.

— Ну що ж, я зараз поки що підробляю копірайтером, проте в пошуках роботи за спеціальністю. Я маю юридичну освіту, — пояснила йому. А потім згадала, що він ще й вік свій назвав, тож додала: — А, ну, і мені 24. Нещодавно виповнилося.

— Ти правда назвала свій вік? Ось так просто?

— Ну а чом би й ні? — знизала плечима. — Було б мені… не знаю… сорок? Тоді б, можливо, й приховувала.

— Як полюбляєш проводити свій вільний час?

— Шалено люблю подорожі. Ну і походи, — поділилася з ним. І побачила, як розчаровано витягується його обличчя. Вирішила жартом розрядити обставу: — Що, ти — лінива дупа, для якої маршрут від дивану до холодильника — уже експедиція?

Тимур засміявся і так само весело підтвердив:

— Так, щось таке.

А потім додав уже більш серйозно:

— Насправді я теж люблю подорожувати, проте не завжди це вдається. Та й похід з наметами пересіченою місцевістю все ж не для мене.