1

Кіра вибігла у сад, відчуваючи, як холод одразу пронизує шкіру. Але вона не зупинилася і не повернулася назад.
За нею майже одразу вибігла Римма. У руках вона тримала теплу куртку.
— Одягни, бо ще простудишся!
Кіра різко обернулася, але не взяла її.
— Скажи, ти знала, що мене хочуть відправити в школу для майбутніх дружин?! І видати за того Семена?!
Римма завмерла.
— Ні, не знала.
Кіра стиснула пальці.
— Мені вісімнадцять. А йому сорок вісім. Після закінчення навчання мені буде двадцять, а йому — п’ятдесят. І нікого не хвилює, чого я хочу.
Римма підійшла ближче й накинула куртку їй на плечі.
— Ти не річ, — тихо, але твердо сказала вона. — Але часу майже немає.
Кіра ковтнула повітря, намагаючись втримати голос.
— Я хотіла стати магинею ілюзії.
На мить між ними повисла тиша.
Римма повільно видихнула.
— Добре. Тоді слухай.
Вона нахилилася ближче.
— Іди в кімнату. Замкни двері. Збери найнеобхідніше. Без шуму. Те, що зможеш винести сама.
Кіра кивнула, але не рушила.
— А ти?
— Я буду біля виходу з таємного ходу о четвертій ранку, — відповіла Римма. — І якщо хтось запитає, ти просто вирішила пройтися.
Кіра мовчала.

— А якщо нас зупинять?
Римма ледь усміхнулася — без радості, але з рішучістю.
— Тоді ти не зупиняєшся.
Вітер прошелестів у саду, змусивши гілки здригнутися.
— Кіро, — додала Римма тихіше. — Якщо ти справді хочеш стати магинею ілюзії… тобі доведеться навчитися зникати ще до того, як тебе почнуть шукати.
— Я навчуся.
І сад раптом перестав бути просто садом. Він став місцем, звідки починають тікати.
Кіра повернулася в будинок і замкнула двері.
Свято ще кілька годин тому здавалося гучним і майже урочистим. Тепер воно втратило свій блиск. Музика стала тихішою, розмови — обережнішими, а сміх — натягнутим.

Після оголошеного сімейного рішення В’ячеслав і Сніжана Винограденки намагалися тримати обличчя перед гостями, ніби нічого не сталося. Але напруга вже просочилася в кожен рух.
В’ячеслав говорив різко й коротко, уникаючи зайвих пояснень. Сніжана лише кивала, не підводячи очей.
Гості залишалися за столами, але святкування перетворилося на спостереження.
У коридорі ще довго лунали приглушені голоси й кроки, які стихали біля дверей Кіри.
А за зачиненими дверима вона стояла нерухомо, притулившись до стіни, і вперше за вечір дозволила собі просто мовчати.
У пам’яті спливли обличчя за столом.
Тітка Богдана Кришталь тоді не промовчала. Вона різко поставила келих і сказала, що це рішення — приниження, а не турбота. Її дочка Стефанія підтримала матір і додала, що Кіра має право сама вирішувати своє життя.
Але В’ячеслав одним поглядом обірвав розмову.
І навіть підтримка нічого не змінила.
Кіра зібрала валізу. Добре, що нещодавно була ярмарка — вона продала вишивки й трохи їжі та мала трохи заощаджень.
Вона майже не спала тієї ночі.
Зранку ще раз перевірила речі, обережно відкрила шафу й глянула на потаємний прохід. Потім так само тихо закрила її — так, щоб ніхто не запідозрив, як вона піде.
Коли Кіра вийшла надвір, холод ударив у щоки.
Римма вже чекала біля воріт.
А поруч стояла Стефанія.
Кіра на мить завмерла.
— Поїхали за місто, до моєї мами, — сказала Стефанія.
І в цих словах не було ні вагання, ні запитання. Лише напрямок.