Глава 30

ДЕМИД

Сиджу у своєму кабінеті і намагаюся включитися в роботу. Наче звичний робочий день, тільки сьогодні він мене дратує. І взагалі все бісить. Але намагаюся працювати. Сиджу за столом і механічно переглядаю документи, які вимагають повної моєї концентрації, але мені не до них. Бо всю мою увагу нахабно вкрала ота капризна Ніколь. Думки постійно крутяться навколо неї. І я нічого не можу з собою зробити.

Мене дратує, що вона проігнорувала нашу зустріч. З усього розумію, що це відмова. Але здаватися наміру не маю. Минуло сім днів і я розумію, що тягнути не варто та й нема куди. Потрібно діяти. Тільки як? Адже вона мене заблокувала всюди де тільки можна було. Тому потрібно діяти радикально. Вигадувати нічого не хочу, адже її втрачений спадок це таки найкраща ідея.

Покинувши роботу відкидаюся на спинку крісла і важко видихаю, дивлячись у панорамне вікно. Хоча нічого дивного. Поведінка Ніколь цілком передбачувана. Але я не розраховував, що від неї буде стільки спротиву. Чомусь здавалося, що на мою пропозицію вона погодиться одразу. А вона он, чомусь не спішить. Ото вередуля. А ще яка приваблива, зараза.

Видихаю, ні я таку за справжню дружину не стягну. Їй точно не вгодиш, вона виноситиме мізки доки не досягне свого. Ні. Ні, і ще раз ні. Я на таке нізащо не підпишуся. Хоча якщо наш шлюб буде діловою угодою, то мене це цілком влаштує.

Тільки вже сьогодні мені потрібно діяти. Отже, потрібно їхати або до неї в офіс, або знову додому. Я коротко хмикаю. А якщо прожене? Що тоді? Видихаю, і вирішую, що у такому випадку діятиму на випередження. Мені потрібна домовленість з цією пихатою мадам і я її отримаю.

Телефон так несподівано завібрував на столі, вирвавши мене з думок. Погляд стрибає на екран, телефонує нянька. Серце стискається від нехороших передчуттів, і я одразу знімаю слухавку.

— Так, Валентино.

— Демиде Луковичу, Дем’ян погано почувається. У нього болить живіт, його нудить. Я не знаю, що робити. Потрібно везти до лікаря...

Різко підводжуся та страх за сина миттєво паралізує тіло.

— Де він зараз? — налякано питаю.

— У своїй кімнаті. Ліг і майже не рухається, — повідомляє нянька і одразу додає. — Він дуже блідий. Мені страшно.

— Викликайте водія і їдьте у клініку. Я зараз наберу сімейного лікаря, а ви поміряйте температуру, тоді їдьте. А зараз дайте трубку сину.

Хапаю ключі і коли чую у слухавці голос малого стає трохи легше. Їдучи ліфтом розпитую його, що болить, де болить. А він каже, що коли не рухається то майже нічого не болить, тільки нудить дуже сильно. Заспокоюю сина та кажу, що вже їду. А він віддає трубку няні, яка повідомляє, що вони теж вже виїжджають з дому.

Сівши за кермо набираю дитячого лікаря. Але в неї аврал. І вона обов’язково прийме нас в порядку черги. Тому мчу до клініки і подумки молюся, аби з сином все було добре. Бо він єдиний сенс у моєму житті. Страх за нього в рази більший ніж за себе.

Коли я заїхав на стоянку біля клініки, няня сама забирала сина з авто. Вистрибую з-за керма і мчу до них. Дем’ян справді надто блідий і одна його рука тримається за живіт.

— Тату… — тихо видихнув він, коли побачив мене.

Я одразу забираю його на руки.

— Я тут. Все нормально, мій хлопчику. Зараз тьотя лікар тебе огляне і все буде добре.

Сам хочу вірити у те, що кажу. Тому не гаючи часу несу малого всередину. Не люблю медзаклади, тут якась неприємна аура, чи що. Нянька біжить поруч дрібним кроком. І раптом згадує, що забула медичну книжку малого у паніці. Відправляю її додому, а сам присідаю з сином на лавочку, бо до кабінету черга і всім однаково погано.

Матері, що приїхали з дітьми, перешіптуються, що це якийсь вірус ходить. Який підхоплюють малі діти та підлітки.

Пригортаю сина до себе, в він кривиться від болю і тулиться до мене.

Мені тільки ще вірусів до повного щастя не вистачало, але нічого не вдієш. Потрібно надати дитині допомогу якнайшвидше аби він не мучився.