Глава 29

НІКОЛЬ

Різко взявши телефон, знаходжу номер однокласника Арсена Титаренка. Він працює у карному розшуку, ми з Арсеном і досі інколи спілкуємося, тому сподіваюся, він не відмовить мені в маленькому проханні.

Тисну на кнопку виклику і за кілька секунд чую приємний голос однокласника.

— О, Ніколь. Я приємно вражений. Чим заслужив таку честь? Чи може Еверест розсипався на друзки, бо твій дзвінок означає, що щось таки мало статися, якщо ти вже подзвонила.

— Привіт, Арсене! Я дуже ціную твоє почуття гумору, але мені не до жартів.

Повисає коротка пауза, яку порушує однокласник.

— Що трапилося, моя нереальна музо? — з сарказмом питає він.

Стискаю телефон у руці міцніше, терпіти не можу оті його жарти і натяки на те, що я ігнорую його залицяння.

— Мені потрібно, щоб ти знайшов усе, що зможеш, на Демида Ярмолу.

На іншому кінці лінії знову панує коротка тиша, а по ній тихий свист.

— Ніколь, це жарт такий? — суворо цікавиться він. — Ти відмовилася зустрітися зі мною, для того, щоб тепер підкорити запеклого холостяка? Невпевнений, що в тебе вийде...

— Це не жарт, Арсене. — фиркаю. — Але мені це дуже треба. — прошу, пропустивши його слова повз вуха.

— Ніколь, невже в мене справді немає шансів?

Видихаю, голос однокласника звучить пригнічено, але я не звикла нікого жаліти, краще казати правду одразу, ніж роздавати пусті обіцянки.

— Арсене, знайди собі хорошу дівчину. Я тобі не пара. Повір. — видихаю і чесно додаю. — Ти колись за це мені ще дякую скажеш. А зараз я хочу знати, ти допоможеш мені чи ні?

Повисає напружена пауза, я чудово розумію, що Арсен може відмовити, але вже як буде. Тоді шукатиму, що зможу, на Ярмолу сама.

— Звісно, допоможу, — нарешті погоджується він. — Але ти мені потім розкажеш, навіщо це тобі було.

— Домовилися. — видихаю. — Якщо, звісно, буде, що розповідати.

Він хмикає.

— Гаразд, тоді до вечора чекай всю інфу у себе на пошті.

Дякую Арсену, прошу не ображатися, раджу шукати собі дівчину з м’яким характером, бо мене він не вивезе. Хоча як товариша я його дуже ціную.

Поклавши слухавку, видихаю, але лише на секунду, бо телефон задзвонив майже одразу. Зиркаю на екран і здивована, бо це Дан.

Я завмерла ще до того, як прийняла виклик. Він же в школі, що могло трапитися, що він телефонує. Не вагаючись, знімаю слухавку.

— Ніколь… — його голос звучить якось дивно та незвично тихо. — Мені погано.

У мене всередині все обривається від цих слів.

— Що сталося?

— Голова болить, живіт ниє і нудить. Можеш забрати мене? Будь ласка!

Хапаю ключі від авто зі столу і у слухавку кидаю:

— Я вже їду.

— Справді? — з недовірою перепитує малий.

— Так, — запевняю і прошу, — Просто почекай трішки.

Завершую виклик і покидаю кабінет, кинувши секретарці на ходу, що не знаю, коли повернуся. Всі проблеми одразу відійшли на задній план. На першому місці зараз цей чужий мені малий, який став так несподівано рідним і якому зараз погано. Я добре знаю, що допомогти йому нікому. У сестри та матері своє життя. В якому місця для Дана немає.