Глава 28

НІКОЛЬ

Минув тиждень.

За ці сім днів не було і дня, аби я не думала про пропозицію Ярмоли. Але на зустріч із ним у домовлену середу я так і не пішла. Просто не захотіла. Я йому не вірю. Боюся, щоб це не була підстава. Після всього важко повірити будь-кому.

Хоча у всьому є свої плюси. За ці сім днів я навчилася зробити вигляд, що тримаю ситуацію під контролем та вдавати, що в мене все чудово. Звично ходжу в офіс, відповідаю привітно на дзвінки, підписую документи, усміхатися тоді, коли хочеться кинути щось важке в стіну і просто випустити із себе нелюдський крик. Все чомусь страшенно дратує, але я тримаюся.

Та сьогодні щось пішло не так і весь мій контроль розсипався ще до обіду.

Спочатку наче все було добре, звична вранішня метушня. Потім документи, листи, домовленості, підписи.

Ось ще юрист зайшов із черговим пакетом документів, і я навіть не одразу помітила, як рука почала стискати ручку сильніше. Підписую документи і видихаю.

Юрист пішов, а мій погляд прикипає до чашки з кавою поруч, яка вже давно охолола. На мить зажмурюю очі, насолоджуючись тишею, але мій секундний спокій порушує прихід секретарки.

— Ніколь, вам лист із суду.

— Щось важливе?

— Мабуть. — знизує плечима секретарка, бо лист рекомендований.

Супер. Тільки цього іще не вистачало. Ще що кому не так?

Спантеличено дивлюся на Орисю і важко зітхаю, бо в ній нічого хорошого. От чому не путівка в теплі краї, а лист із суду? Ну от що зі мною не так? Людям десь таланить і все в них є, а в мене не як у людей. Все мусить бути не так.

Конверт лягає на стіл із сухим шурхотом, який дратує мене. Я беру його і повільно розриваю край конверта, хоча вже на рівні інтуїції відчуваю, що чекати приємних звісток не слід.

Перші рядки змусили мене завмерти, — це рішення суду. Остаточне. І, на жаль, не на мою користь. Спадок, який мав належати мені після батька, тепер офіційно переходить Середі Олегу Степановичу.

Це треш. Проходжуся поглядом по рядках знову, а потім ще раз. Мене це гнітить. Ну от хто мій дядько після такого? Та покидьок. Бо спочатку він не допустив мене до документів, а тепер забрав усе, бо я вчасно не звернулася.

Набравши повні легені повітря, видихаю його і кладу лист на стіл. Моя нервова напруга миттєво зростає і від цього починають тремтіти руки. Тобто ось так все просто? Подумки обурююся. Відібрав у мене все, як у дитини калач і задоволений собою. Але так не буде.

Різко встаю, аж стілець назад від’їхав із різким звуком. Нервово починаю ходити кабінетом. Не можу встояти на місці. Дихати важко, а всередині все стискається. У мого дядечка немає нічого святого. Нічого.

Перед очима раптом з’явився образ батька. Наче чую його голос, його сміх, його настанови, які колись вчили мене тримати рівновагу, коли все летить під три чорти. Але його вже немає, а його брат нахабно цим скористався. І привласнив все, що по суті придумав та підняв мій тато.

Зупиняюся біля вікна. І в голові дзвенить пропозиція Демида Ярмоли. Обіймаю себе руками і видихаю. От дідько, а це реальний варіант. От принципово не хочеться дарувати дядькові батькову частку. Можливо, якби він домовився зі мною, я ще б поступилася. А так не хочеться відступати і це вже справа принципу. Можливо, я нічого не виграю та хоч нерви зіпсую цьому жадібному родичеві. Я зараз на межі, можливо не варто піддаватися імпульсам, але тоді це буду не я...

Погляд прикипає до судової постанови на столі. У мене є десять днів, аби оскаржити його і, схоже, я таки скористаюся такою можливістю. Ну от не можу я прийняти таку нахабність рідного дядечка. Хай не думає, що я схилю голову і віддамся на поталу долі. Якби ж не так. Щодо Олега Степановича, повоюємо. Ти першим почав цю війну, а я продовжу.