Глава 26

НІКОЛЬ

Підходжу до вікна і довго стою біля нього. Нічна столиця прекрасна, і більша частина її вже спить. А я стою тут у напівтемряві і вирішую глобальні питання. Вірніше, вислуховую божевільні пропозиції незваного гостя. І от не знаю, як бути. Відмовитися я можу будь-коли, бо зараз питання в іншому: чи можу я довіряти цьому чоловікові?

Неквапливо озираюся на Ярмолу і знову питаю.

— Тимчасовий шлюб — це як? І скільки він триватиме? — уточнюю сухо.

— Тимчасовий шлюб — це рік-другий, вірніше, поки я не закрию питання з партнерами і активами, а також не владнаю питання з твоїм спадком.

Я повільно піднімаю брову.

— Тобто насамперед я маю стати елементом твоєї бізнес-стратегії?

— Ніколь, ти теж отримаєш з цього користь. І це досить вигідна для тебе пропозиція. Погодься?!

Хмикаю, бо його слова звучать надто легко та дещо навіть фантастично. Я чудово знаю свого дядька, він не здасться і точно не віддасть те, що нахабно привласнив собі.

Видихнувши, крокую кабінетом, кілька секунд мовчу, а тоді, піднявши погляд на чоловіка, вимогливо питаю.

— А тепер, Демиде, давай чесно. Чому я? Чому ти прийшов саме до мене?

Ярмола примружується і кілька секунд просто мовчить. Я бачу, як емоції ворушать м’язи на його обличчі. Кліпаю, коли він раптом нервово зволожує вуста та відмахується.

— Тому що ти мені підходиш.

— Це не відповідь. — фиркаю. — І як зрозуміти твої слова: «Ти мені підходиш»?

— Це єдина відповідь, Ніколь, яка зараз має значення. І іншої в мене немає.

Різко видихаю та на мить стискаю щелепи. А тоді зупиняюся і невдоволено питаю.

— Демиде, скажи чесно, на що ти розраховував, ідучи до мене? Невже чекав, що я зустріну тебе з розпростертими обіймами і скажу «Так»? Чи, може, що я чекала, коли ти нарешті прийдеш... Це ж абсурд.

Він робить крок ближче і, зупинившись надто близько, відверто дивиться на мене.

— Я не чекав, що ти скажеш «Так», я прийшов домовитися. Бо після нашого зіткнення на дорозі, я зрозумів, що ти не така, як інші. Ти не тільки приваблива, ти ще й досить розумна, розсудлива. І це зараз не компліменти — це констатація факту. — він переводить подих і додає. — Можливо, колись чула прислів’я: краще з мудрим загубити, ніж з дурним знайти. — він на мить замовкає і одразу додає. — Саме тому я тут. Це ділова пропозиція, і у виграші ми залишимося удвох.

Звучить майже правдоподібно, але для мене це як виклик. Страшно на таке погоджуватися. Хмикаю і таки кидаю.

— Схоже на щось реалістичне, але є один нюанс.

— Який? — одразу чіпляється за мої слова Демид.

— Ти повівся геть як не джентльмен. Не можу сказати у твій бік хоч щось позитивне. Справжні чоловіки так не вчиняють. І справа зараз не в коштах та не в ремонті авто. А в елементарній людяності, якої в тебе, схоже, зроду ніколи не було. — знизую плечима і холодно додаю. — Тому вибач, не можу тобі довіряти як діловому партнеру.

На секунду між нами зависає дивне відчуття, і це не агресія, а щось інше. Напруга, яка не має виходу. І я бачу, як емоції знову ходять по обличчі Ярмоли, схоже, мої слова таки зачепили його. Але я сказала правду.

Мовчанка затягується, і я переводжу погляд убік, на панорамне вікно. Мене охоплює відчуття, що цей гордий та самовпевнений чоловік зараз розвернеться та піде. І я не шкодуватиму. Бо з часткою батькового бізнесу я вже попрощалася. Олег жадібний, ласий до легкої наживи та захланний. Він точно не віддасть те, що забрав. І мені не хочеться тягатися з ним по судах. Хай має те, що забрав, а я ще зароблю. Неприємно, але й не шкода. Моя нервова система та спокій все одно коштують дорожче.