Глава 25

НІКОЛЬ

Слова Демида ще висять у повітрі, але мозок уже чіпляється тільки за одну фразу — «частка бізнесу». І друга — «яку відібрав твій дядько».

Повільно вдихаю. Контролюю себе настільки, що навіть пальці на руках перестають тремтіти.

— Звідки ти це знаєш? — голос виходить рівним, але всередині вже все насторожено стискається.

Демид не одразу відповідає. Він стоїть навпроти, занадто спокійний для людини, яка щойно кинула в мій бік інформаційну гранату. Руки в кишенях, погляд важкий, оцінювальний. Він поводиться, мов господар життя. Який упевнений, що йому не відмовлять.

— Це не так важливо, звідки я знаю. В наш час це зовсім не важко, — порушує тишу він. — Важливо інше — те, що я сказав правду. І моя пропозиція досить приваблива для тебе.

Я коротко хмикаю. Мені не подобається, що цей тип рився в моїй біографії. Він не мав на це права. Тому на його слова невдоволено фиркаю.

— Демиде, ти прийшов уночі до мене додому, щоб зробити мені цю божевільну пропозицію та повідомити те, що і так не є таємницею? Чи ти думаєш, що те, що ти мені обіцяєш, буде так легко? Дуже оригінальний підхід, зрештою, як і пропозиція.

Роблю крок убік, вітальня занадто тісна для нас обох, і його присутність мене занадто хвилює. Ярмола мовчить, пильно дивлячись на мене, а я не стримуюся і невдоволено додаю:

— Якщо ти думаєш, що своєю пропозицією мене можна купити, то ти помилився.

Демид фиркає і заперечує мої слова.

— Я не намагаюся тебе купити, Ніколь. Але погодься, це хороший шанс повернути те, що належить тобі по праву.

— Авжеж, — відмахуюся. — Тільки чи можу я тобі вірити? А раптом ти в змові з моїм дядьком?!

Кілька секунд напруженої тиші повисає у кімнаті. Намагаюся впоратися з емоціями, але виходить не дуже. Знову дивлюся на Демида. Загалом його пропозиція досить приваблива, але я не можу просто так погодитися. Мені потрібно знати всі деталі.

— Ніколь, не сплітай дурниць. Мені змова з твоїм дядьком не потрібна, — відмахується мій нічний гість. — А от тобі раджу добре подумати.

Хмикаю і прикипаю поглядом до надто зухвалого та надто впевненого в собі красеня.

— Добре, припустимо, я погоджуся на твою пропозицію... Що тоді на мене чекає? — вимовляю повільно, ніби пробую слова на смак. Але вони звучать абсурдно. Бо погодитися на цю домовленість страшно. Тому примружуюся і питаю: — Демиде, ти взагалі розумієш, що це не угода про оренду квартири?

— Розумію, — спокійно відповідає він, пильно дивлячись на мене.

— Ні, Демиде, ти нічого не розумієш. Для тебе це, походу, чергова розвага, — різко перебиваю. — Бо в таких «угодах» не просто сліпо підписують документи. Потім ці угоди розгрібають пів життя. Не знаю, що там у тебе сталося і навіщо це тобі потрібно, але не впевнена, що це вирішить твої проблеми... Дивись, аби їх потім іще більше не було.

Він не заперечує моїх слів. І це дратує ще більше, ніж якби він почав сперечатися. Нервово знову крокую кімнатою. І якщо раніше мені хотілося прогнати його, то тепер хочеться дізнатися детальніше, чого він хоче. Бо щось у його щирі наміри не віриться. Він точно щось замислив. Тільки що? І як дізнатися, що не обмануть? А найбільше боюся, аби це не була пастка від мого дядечка. Бо виглядає це дуже підозріло.

— Демиде, розкажи детальніше, чого саме ти хочеш від мене?

Ярмола дивиться на мене надто пильно, мабуть, з хвилину. А мене дратує його самовпевненість та неоднозначне мовчання.

Кліпаю, коли він раптом прочищає горло та порушує свою мовчанку.

— Мені потрібно, аби ти офіційно стала моєю дружиною. Наш шлюб буде фіктивним і, звісно, тимчасовим.

Стискаю жовна. Суть його слів мені зрозуміла, але від цього виникло іще більше питань. Але для початку мені потрібно це все переварити та зрозуміти. Бо ця пропозиція для мене мов грім серед ясного неба.