Глава 23

НІКОЛЬ

Оглядаю себе і розумію, що моя коротка атласна піжама саме бомбезний прикид для прийому гостей. Тут навіть сперечатися не варто. Видихаю, бо бігти по пеньюар я не збираюся.

— Відійди, — холодно наказую Ярмолі.

І коли він виконує моє прохання, відчиняю двері. Побаченим ошелешена, бо переді мною стоїть Дан, обіймаючи чималим рюкзаком. Великими очима дивлюся на малого, а він налякано дивиться на мене і, знітившись, порушує напружену паузу.

— Приймеш? Вона знову виперла мене погуляти, а на дворі гроза насувається.

Стискаю щелепи, тамуючи сльози, і не встигаю нічого сказати, бо малий, кидаючи рюкзак, кидається до мене. Обнімаю його міцно, наче він справді мій молодший брат, і, таки не втримавши сліз, зірвано шепочу.

— Звісно, прийму. Проходь.

Малий міцно обіймає мене і не відпускає. Я теж не кваплюся випускати його з обіймів, бо розумію, йому просто не вистачає банальної материнської любові та розуміння сестри.

Дан нарешті відпускає мене, підіймає рюкзак і, увійшовши в помешкання, завмирає, присвиснувши.

— Ого. Ти не одна. — він розгублено дивиться на мене, а тоді, зніяковівши, додає. — Вибач, я не знав...

— Все добре, — заспокоюю свого малого гостя і прошу. — Проходь на кухню, я зараз тебе погодую.

Дан лише мовчки киває та залишає нас самих. Зачиняю двері і біглим поглядом зиркаю на свого непроханого гостя.

— Вибач. Твоя термінова розмова мусить почекати. У мене справи важливіші, як бачиш. Ходімо, проведу тебе у вітальню.

Демид знімає туфлі, а я, обернувшись, йду вперед. Шалено хвилююся, бо у своєму нічному прикиді почуваюся геть некомфортно.

Залишаю свого гостя у невеличкій вітальні, йду на кухню і одразу прошу Дана принести мені пеньюар, що лежить на тумбі за ліжком. Доки малий виконує моє прохання, я розігріваю йому пізню вечерю. Кілька голубців, що іще залишилися, та запечені курячі стейки. Також нарізаю огірок, помідор та роблю гарячий чай.

Малий повернувся швидко. Я одягаю пеньюар і нарешті почуваюся зручніше, і доки чекаю свисту чайника, дивлюся на Дана, який їсть з апетитом.

— Нік, а що цей тип робить у тебе? — раптом, припинивши жувати, заклопотано цікавиться хлопчина.

Набираю повні легені повітря і, видихнувши, відмахуюся.

— Прийшов поговорити.

— Про що? — хмуриться Дан.

— Сказав, щось термінове, — відмахуюся та висуваю свої здогадки. — Може, ремонт машини в копійку влетів, от він і вирішив збити гроші з мене.

— Не думаю, — надто по-дорослому не погоджується з моєю версією малий.

Я хмикаю, знімаю з плити чайник та заливаю чайний пакетик у чашці, а на слова Дана відмахуюся.

— Ти ще замалий, аби так багато думати. У дорослих, як бачиш, свої приколи.

Він знову пильно дивиться на мене і надто серйозно питає.

— Ніколь, може, допомога потрібна?

— Дякую, Дане, поки ні, — посміхаюся і додаю. — Мені приємне твоє хвилювання, але розслабся. Краще повечеряй, приготуйся до сну і лягай. А я до тебе ще загляну, як тільки цей токсик піде.

Підморгую йому та йду до свого непроханого гостя. Хвилювання тільки посилюється, бо мені справді важко збагнути, чому цей чоловік тут, та ще й посеред ночі. Входжу у вітальню і завмираю, бо він стоїть у панорамного вікна у напівтемній кімнаті і дивиться на нічну столицю.

Зупинившись посеред вітальні, пильно дивлюся йому у спину. Він точно чув, що я прийшла, але не реагує. І, як на мене, він занадто хазяйновито поводиться як на непроханого гостя.

— Слухаю, Демиде, — холодно кидаю йому у спину. — Кажи, за чим ти прийшов, бо вже надто пізно. Завтра робочий день, та й мені вставати зрання. І малому в школу...

Ярмола повільно обертається, і бачу, як жовна виступили на його обличчі. Він пильно дивиться на мене, мабуть, з хвилину і мовчить. Це мовчання змушує мене нервувати. Але чекаю, доки він нарешті заговорить.

— Хто цей малий тобі?

Мої очі в моменті округлюються. Це питання особисте, і я не маю бажання на нього відповідати.

— Ти прийшов сюди не для цього...

— І все ж, — не дає договорити мені він.

Нерви здають, тому випалюю перше, що прийшло на думку, аби подратувати його.

— Це мій син...

Реакція мого гостя не забарилася. Очі стали квадратні, а неприховане здивування сповзло на його обличчя. Повертаюся та крокую вітальнею, стримуючись, аби не розсміятися.