Глава 22

НІКОЛЬ

Ще кілька секунд перебуваю у ступорі, а тоді, кліпнувши, все ж змушую себе хоч якось реагувати.

— Добрий! — холодно відповідаю на його привітання.

— Може, впустиш до себе? — раптом вимогливо питає мій нічний нахабний гість, дивлячись мені просто в очі.

— З якого дива? — невдоволено цікавлюся. — І взагалі, чому ти прийшов до мене, ще й так пізно?

Його погляд не змінюється, але плювати я хотіла на його вимогливість. Я не готова приймати гостей у таку пізню пору, ще й таких непроханих, як цей тип.

— Ніколь, це терміново. — надто переконливо запевняє він низьким голосом.

Я хмикаю і не витримую, бо нерви здають. Закладаю руки на грудях і роздратовано питаю:

— Ти годину бачив? Зрештою, що означає терміново? Ми з тобою чужі люди, тож нічого термінового бути не може. Чи ти вирішив мені нерви витріпати на ніч?

Повисає дзвінка пауза, молюся, хоч би сусіди вже спали та не бачили мого нічного візитера. А ще хочу, аби він якнайшвидше пішов від мене зі своїми терміновими справами. Та схоже, Ярмола не квапиться. Він, навпаки, трохи нахиляє голову, ніби оцінює мою реакцію, і відповідає:

— Ніколь, досить проявляти свою зарозумілість, нам потрібно поговорити.

Відчуваю, як все всередині мене неприємно стискається.

— Це не відповідь, Демиде, — холодно та роздратовано випалюю. — Я повторюю питання: чому ти тут? Бо якщо ти вже так хотів поговорити, то міг це зробити телефоном іще за дня, а не вриватися до мене в таку годину.

Ярмола примружується і робить крок ближче до моїх дверей, чим дещо лякає мене.

— Мені потрібно поговорити з тобою. Особисто. Зрештою, ти і так ще не спала...

— Про що ти хочеш говорити? — невдоволено перебиваю його, пропустивши його слова повз вуха.

Погляд Ярмоли на секунду опускається нижче, потім повертається до моїх очей. Напевно, оцінює мій прикид, бо я вже у піжамі.

— Впусти мене, будь ласка, — просить.

Різко видихаю.

— Навіть не проси. Прийдеш завтра. — Мені хочеться закрити двері просто у нього перед носом, але поки стримуюся й додаю: — І то в офіс. Додому приходити не потрібно.

Між нами зависає напруга, така важка, що я, здається, відчуваю її фізично. Демид не виглядає роздратованим. На мить навіть здалося, що це не той хам з дороги, а той турботливий батько з дитячого магазину.

— Ніколь, ця розмова повинна відбутися сьогодні, — надто впевнено ставить мене перед фактом він. — І я не піду, доки ми не поговоримо. Тому краще впусти мене, якщо не хочеш, аби нашу розмову слухали всі твої сусіди.

Закочую очима. Цей пихатий красень реально мене бісить.

— Демиде, зараз не час для розмов. Приїдеш завтра в офіс...

— Я приїхав зараз, бо це важливо. І я не піду, доки наша розмова не відбудеться. — також невдоволено нагадує він.

Таким закидом нахабності я реально шокована. Я не хочу його впускати в помешкання, але й не прийняти не можу.

Трохи повагавшись, я відхиляюся від дверей, але не відчиняю повністю.

— У тебе одна хвилина, Ярмола.

Він ледь помітно реагує на те, як я його називаю. Але не коментує. Мовчить.

— Ти справді хочеш, аби наша розмова відбулася просто тут? Хвилина — це не так вже й мало. Подумай, Ніколь.

Він робить крок уперед, і в мене немає іншого виходу, як поступитися. Бо насправді не хочу, аби мої сусіди чули цю розмову. Тут в основному всі молоді, всі живуть своїм життям, та все ж неприємно виставляти своє особисте напоказ.

— Проходь. — неохоче поступаюся ще.

Впускаю його, відступаючи лише на два кроки, і, зупинившись, пильно дивлюся на чоловіка.

— Наша розмова відбудеться тут. Тож вся моя увага прикута до цієї важливої та термінової розмови.

— Ніколь...

Ярмола замовкає, бо в цю мить знову лунає дверний дзвінок. Я спантеличено кліпаю, з повним нерозумінням того, що коїться. А це ще хто? У мене що, тут сьогодні день відкритих дверей?