Глава 21

НІКОЛЬ

Пізній вечір огортає місто м’якою темрявою. На вулицях вже не так шумно, як удень. Місто поволі заспокоюється, навіть потік авто став значно меншим. Лише гарячий асфальт, наречений за день, віддає тепло, змішане з ароматом смоли. Нічні ліхтарі світять приглушено, створюючи спокійну атмосферу, в якій нарешті можна розслабитися. Люблю вечірнє неметушливе, часом задушливе місто.

Сьогодні я залишилася одна. Кріс таки прийняла пропозицію тітки Касі і поїхала. Можливо, так буде краще, ніхто її не діставатиме. Можливо, тепер батьки все зрозуміють та відступлять.

Я щойно повернулася з аеропорту. Ми з Даном проводжали Кріс разом, і коли вона пішла на посадку, ми теж поїхали додому.

Дан мовчав дорогою. А коли ми доїжджали до його дому, сказав, що це боляче, коли хтось їде назавжди. Він намагається триматися дорослим, але пальці, що стискали ремінь рюкзака, видають його напругу. При всьому він дитина, і зараз у його голосі відчай, бо він чекає повернення матері, яке не конче квапиться додому.

Заспокоївши малого, я висадила його біля його маєтку. На прощання попросила написати мені потім, чи все добре.

Він кивнув і вперше за вечір пожартував у відповідь та попросив не хвилюватися. Та якби ж це було так легко — не хвилюватися. А ще знаючи, яка в нього ситуація.

Коли я нарешті дісталася до свого будинку й піднялася у квартиру, то видихнула в незвичній тиші. Я вже звикла, що Кріс зі мною, а тепер я знову залишилася сама, і це тисне на скроні, але водночас заспокоює. Мені ж не звикати, я постійно одна.

Йду на кухню, ставлю чайник на плиту і замислено чекаю, доки він закипить. А вже через кілька хвилин із чашкою в руках стою на балконі. Спостерігаю за нічним містом.

Повітря прохолодне, свіже. Місто знизу живе своїм нічним життям. Видихаю та роблю ковток чаю й відчуваю, як тепло розливається всередині мене.

Кліпаю, і думки мимоволі повертаються до Демида Ярмоли. До того сьогоднішнього моменту в магазині. Мені на мить здалося, що це інший чоловік, не той, з яким я познайомилася на дорозі.

Він не кричав. Не демонстрував зверхність, а навпаки поводився спокійно та стримано.

Все одно він токсик… Фиркаю сама собі і роблю ще ковток чаю. Забороняю собі думати про цього чоловіка, але думки раз по раз повертаються до нього. Через це серджуся на себе. Бо, напевно, якби не сьогоднішня випадкова зустріч, я б про цього скнару і думати забула.

Глухий дзвінок у двері різко вириває мене з думок. Від несподіванки здригаюся.

— Кого ще принесло? Ледь не посеред ночі... — видихаю з обуренням.

Година вже пізня. Хто взагалі приходить у такий час? Раптом ловлю себе на тому, що це може бути Дан. Він же так і не написав мені...

Раптом лунає іще один дзвінок — наполегливіший. Важко зітхаю та поспіхом ставлю чашку на підвіконня, трохи розхлюпавши чай, і швидко йду до дверей.

— Хто там? — питаю, не відкриваючи одразу.

Та за дверима мовчання, і це страшенно напружує мене. Але вже за кілька секунд звучить спокійний, рівний чоловічий голос:

— Відчини, будь ласка!

Налякано завмираю. Цей голос я вже десь чула. Дивлюся у дверне вічко та нічого зрозуміти не можу, тому різко прочиняю двері. Від побаченого мене охоплює ступор. На порозі стоїть Демид Ярмола. Легкий на згадці.

А він яким вітром тут? Що йому потрібно? Невже прийшов гроші за ремонт вибивати? Якщо так, то він впав в моїх очах остаточно.

Наші погляди зустрічаються, і в очах навпроти я бачу холод. Мене дратує нахабність цього чоловіка. Не розумію, навіщо він припхався сюди ще й так пізно і поводиться, наче його візит — це норма.

Спантеличено кліпаю і, приборкуючи емоції в собі, невдоволено питаю:

— Ти що тут робиш?

Він дивиться на мене без жодних емоцій і, проігнорувавши моє питання, вітається.

— Добрий вечір, Ніколь!

У мене шок. Не знаю, як поводитися, бо побачити цього чоловіка на порозі свого помешкання та ледь не посеред ночі я аж ніяк не очікувала. І єдине, чого я зараз хочу, — це просто аби він пішов. Навіть не цікаво, навіщо чи за чим завітав.

Хмикаю. Звідки ж тільки адресу дізнався?! Її на візитці немає.