Глава 19

НІКОЛЬ

Ранок почався спокійно. Кріс вже трохи заспокоїлася, і я дуже рада за неї. Йду працювати у свій кабінет, бо мушу підготувати документи. А нещодавно приїхав Дан. Але він залишився з Кріс, бо я хочу закінчити роботу, аби потім мати вільний день.

Я саме переглядала документи по новому салону, коли двері кабінету різко відчиняються, і всередину буквально влітає Кріс.

— Ніколь! Ти це бачила?!

Піднімаю голову від документів і примружуюся.

— Якщо це знову відео з котиком у краватці, то я пас, — відмахуюся зі сарказмом. Бо подруга любить сходу милоту, створену ШІ.

— Який ще котик?! — фиркає вона і кладе переді мною телефон. — Дивися.

Кидаю погляд на екран і завмираю. На фото бачу знайоме обличчя. Чоловік одягнений у чорний красивий діловий костюм з холодним поглядом. Я кліпаю і розумію, що це токсик. Серце стискається та дивно смикається. Очі одразу біжать по заголовку.

«Власник мережі розважальних клубів та один із найвпливовіших бізнесменів області та найзавидніший холостяк Демид Ярмола...»

Кілька секунд просто мовчу. Серйозно? То от хто ти, токсик. Цікаво. Я гадала, малий Дан щось вигадав, а виявляється, ні. Він сказав правду. А я чомусь думала, власник одного клубу, а як виявилося...

Піднімаю очі на Кріс.

— Оце так екземпляр, тільки вдумайся, — завидний холостяк країни, — хмикаю. — Це як? За ним дівки б’ються... Одна віддає, інша брати не хоче?! — посміхаюся.

— Не знаю, Ніколь, але він не з простих смертних, — присідає поруч Кріс.

— Ти хочеш сказати, що той хам з дороги не просто мажор? — пильно дивлюся на неї. Бо щось вперто не хочу у все це вірити.

Кріс знизує плечима.

— Схоже, що ні. Зрештою його ім’я час від часу спливає в новинах...

У цей момент двері знову відчиняються, і всередину заходить Дан.

— Про кого мова?

Кріс одразу простягає йому телефон. Він дивиться на фото і, хмикнувши, всміхається.

— Ааа, цей... — протягує він. — Я ж тобі казав, що він велике цабе, а ти, схоже, не повірила.

Кліпаю і, видихнувши, зізнаюся.

— Не повірила.

Дан зиркає на Кріс, а потім переводить погляд на мене.

— А даремно, — він посміхається і присідає на край столу, і, скривившись, заявляє: — А знаєш, цей міг би й твою машину відремонтувати... Тим більше, що він винен.

— Та не треба. Я сама. Для мене буде щастям, якщо цей скнара більше ніколи на очі не потраплятиме.

Малий знову посміхається, а тоді, насупившись, додає:

— Ніколь, не хочу тебе лякати, але я тут пошуршав і хочу тобі сказати, цей чоловік справді не з простих.

— В сенсі? — напружуюся я, а тоді, зловивши себе на неприємній здогадці, примружуюся. — Постривай, ти вже знову щось зламав? Дане... — Мені справді страшно, знаючи цього розумника, він це може.

— Розслабон, Ніколь. Нічого я не ламав. Але... — він на мить замовкає і додає: — Ярмолу знають не лише через клуби. Він жорсткий у бізнесі. Про нього багато говорять. Кажуть, якщо він за щось береться, то дотискає до кінця. Короче, тип з характером.

Мені раптом стає моторошно від цієї розповіді. Перед очима спливає наша зустріч, мої жорсткі слова, його неоднозначний погляд. Дідько.

Я реально назвала цього чоловіка токсиком. Схоже, тепер мені справді потрібно молитися, аби більше його не бачити, навіть випадково.

Кріс з іронією фиркає.

— Ніколь, ти б себе бачила. Судячи з твого обличчя, ти зараз подумки переписуєш історію вашого з ним знайомства.

— Нічого я не переписую.

— Ага. Ми вже повірили, — глузує Дан.

Закочую очима і відмахуюся.

— Ой... А ти взагалі мовчи. Розумник ще мені знайшовся... Бо, якщо чесно, мені взагалі байдуже до цього зануди. Абсолютно.

Та насправді настільки байдуже, що я вже хвилин п’ять думаю про чоловіка, якого більше ніколи не хочу бачити у своєму житті. Дурня якась. Щиро сподіваюся, він забув мене і не згадує.