Глава 17

ДЕМИД

Ніч минула у сні, змішаному з роздумами. Я прокидався і вкотре все обмірковував. І не міг збагнути, чому доля вирішила так з мене потягнути прикол, як зараз модно казати. Все дратує, а найдужче вимоги батька і це дивне співпадіння з цією Ніколь.

Наступного дня я стараюся не думати про неї. Стараюся, але виходить поганенько. Ще й тепер кожного разу, коли телефон вібрує, погляд сам падає на екран. І це мене неабияк бісить. Я чекаю новин від Тимофія, і кожного разу дратуюся, бо їх нема. А ще більше бісить те, що я сам не розумію, навіщо мені інформація на цю дівку.

Наче граю з малим, бо сьогодні вихідний, приділяю йому увагу, а думки крутяться навколо Ніколь та батькових вимог.

Після обіду двері кабінету відчиняються, і я видихаю, бо нарешті заходить Тимофій. Його мовчання вимотало мене, але в руках мого підлеглого планшет, отже, він не з пустими руками. По його обличчю вже бачу, що щось знайшов.

— Привіт, мій нетерплячий бос. Видихніть. Я вже тут...

— Ну і?! — нерви здають.

Мій начальник безпеки неоднозначно посміхається і присідає навпроти.

— Інформація цікава знайшлася на це дівча, хочу вам сказати.

Складаю руки на грудях, мій підлеглий навмисно тягне час, чим іще більше дратує мене.

— Слухаю. Кажи вже... — гримаю на нього.

Тимофій знову посміхається і відкриває планшет.

— Отож, мій бос, Ніколь Середа, юна та успішна бізнесвумен. Їй двадцять років. Бізнес офіційно оформлений на неї. Жодних підставних власників чи інвесторів теж немає.

Примружуюся, не хочу в це вірити.

— Що взагалі?

— Взагалі.

Хмикаю. Ну хоч ти мене вбий, не можу в це повірити. І доки я сумніваюся, Тимофій продовжує.

— Перший салон Ніколь відкрила два роки тому.

Піднімаю брову, це взагалі щось з розділу фантастики. Ще мені гіперактивна дитина...

— У вісімнадцять чи, що? — з неприхованою недовірою уточнюю.

— Так.

Мовчу, лиш видихнувши, чекаю, що мій підлеглий скаже далі. А він тим часом продовжує.

— Другий свій салон вона відкрила через рік. Третій нещодавно, кілька місяців тому. І паралельно з ним іще один у Львові.

От дідько. Ну не виглядає це на правду і край. Не можу та не хочу вірити в те, що ця Ніколь всього досягла сама.

— Джерело грошей?

— Особисті накопичення, частина спадкових виплат, ну і кредит.

О, тут вже цікавіше. Пильно зиркаю на Тимофія і уточнюю.

— Кредит?

— Так.

Я реально зависаю. Ніколь і кредит?! У моїй голові взагалі не поєднувалося. Ця дівчина виглядала так, ніби народилася із золотою ложкою в руках. А ще цікаво, яку суму кредиту вона взяла і хто надав їй кошти. Адже у такому віці пристойну суму кредиту нелегко отримати.

Тимофій ніби читає мої думки і, заглядаючи в очі, переконливо запевняє.

— Бос, вона не мажорка.

Щелепи самі стискаються. Мене чомусь почуте ніяк не тішить. Я був переконаний в іншому.

— Далі. — холодно наказую.

Тимофій перегортає сторінку файла в планшеті, продовжуючи.

— Після смерті батька корпоративна частка сімейного бізнесу перейшла дядькові. — Я примружуюся і одразу згадую рядок у досьє. — Тобто Ніколь залишилася ні з чим... Практично з нічим, бо відмови від спадку немає. Коротше, там якісь родинні трабли. Але глибше я не копав. Не впевнений, що вам це потрібно.

Мій погляд сам повертається до фото у досьє, що досі лежить відкрите поруч. Ніколь усміхається на ньому. Вона досить яскрава особистість. Але після щойно почутого, чомусь ця усмішка вже виглядає інакше.

— Мені потрібна повна інформація про конфлікт... — холодно кидаю.

Мій начальник безпеки хмикає і з іронією кидає.

— Я так і знав. І чому я не здивований... — він відкладає планшет і пильно дивиться на мене. — Демиде Луковичу, якщо коротко та з чуток, то дядько цієї Ніколь попросту обібрав свою племінницю, тобто її, мов липку, залишивши з нічим. А точніше, позбавивши законного спадку. Дівчина фактично залишилася сама і заступитися за неї нікому.

Насуплююсь. Всередині неприємно ріже, бо я дуже добре знаю, що таке страх втратити сімейну справу, а вона її вже втратила. Видихаю і, підіймаючись, крокую кабінетом. На душі наче камінь заліг. Я справді гадав, вона мажорка, а воно он як все.