Глава 15

ДЕМИД

Я ще кілька секунд тупо дивлюся на фото Ніколь, намагаючись зрозуміти, це якийсь жарт чи батько реально вирішив добити мене остаточно. Відкидаюся на спинку крісла і нервово хмикаю. Бо це вже занадто.

Перегортаю сторінку і погляд знову пробігається по тексту — Ніколь Артемівна Середа. Ніякої помилки, це та сама Ніколь. Але їй лише двадцять років...

Двадцять?!

Знову переводжу погляд на фото. Та вона ж поводиться так зарозуміло, ніби їй мінімум тридцять п’ять і весь світ лежить біля її ніг. Гортаю досьє далі. Ніколь — власниця мережі салонів брендової білизни. Три магазини у столиці. Один у Львові.

Примружуюся. Непогано для «істерички з дороги». Очі продовжують бігати по тексту. У неї вища освіта. Купа пройдених курсів. Бізнес-форуми. Вона учасниця благодійних акцій. А ще мене бентежить те, що в досьє жодного слова про чоловіка чи багатого покровителя.

Дивно. Щось сумнівно, що вона в такому юному віці досягла всього сама. Відкладаю досьє та потираю підборіддя. Я чомусь був переконаний, що в третьому досьє побачу чергову мажорку, яка живе за татів рахунок і вміє лише красиво фотографуватися для соцмереж. А тут самостійна, амбітна, харизматична дівчина, ще й бізнес тягне сама.

Знову беру досьє в руки. Погляд одразу чіпляється за інформацію про сім’ю. Мене зачіпає рядок: «Після смерті батька корпоративна частка родинного бізнесу перейшла під контроль дядька».

Насуплююсь, інтерес пробирає мене. Гортаю сторінки уважніше, тут йдеться про конфлікт дівчини з близьким родичем через спадок. Стискаю щелепи, бо з прочитаного розумію, що рідня фактично викинула її з успадкованого бізнесу після смерті батька.

Мене ця інформація солідно зачіпає. І чомусь в голові одразу спливає її злий погляд там, у коридорі клубу, а за цим спогадом у голові звучать її слова: «Коли власник токсик — це псує всю ауру».

Хмикаю. Тепер зрозуміло, звідки в тебе такий характер, Ніколь. Судячи з прочитаного, життя добряче навчило тебе кусатися. Сам не помічаю, як починаю читати її досьє вже не через батькові вимоги, а через банальну цікавість. І сам дратуюся через свій надмірний інтерес. Адже мене реально зачепила ця дівчина. І зачепила не зовнішньою красою, бо зовнішність у неї така, що гріх жалітися. А зачепила саме своєю поведінкою.

Вона не боялася мене. Не кліпала довгими віями, не старалася сподобатися... Навпаки — мало не послала мене прямим текстом. Мабуть, саме це зачепило мене і засіло в голові.

Видихаю і закриваю теку. Все, на сьогодні достатньо, я наміру не маю грати в батькові ігри.

Підіймаюся з крісла, підходжу до вікна і дивлюся на нічний квартал. Але знову обурююся сам собі. А як же спадок?! Це ж мільярди... Чорт би їх побрав. Я не можу дозволити їм пропасти.

Фиркаю і в голові одразу з’являється інша думка. А якщо батько має рацію? Одразу кривлюся від цієї думки.

Ні, це маячня. Навіщо мені дружина, аби отримати спадок? Я ж можу спокійно жити без дружини... Хоча десь глибоко в душі розумію, що це не так. Мені хочеться мати міцну красиву сім’ю, але я більше не повірю жодній з жінок. Можливо, сину потрібна материнська любов та ласка. Але чи дасть йому їх чужа жінка, якщо рідна мати не дала? Малого, по суті, виховую я і няня.

Стискаю щелепи, і ловлю себе на тому, що Ліза тижнями не згадує про сина. Вона згадує про нас лише тоді, коли їй потрібні гроші.

В голові знову виникає образ матері. А тоді поруч чомусь постає Ніколь.

Дідько. Та що зі мною таке? Я не повинен думати про цю дівку.

Нервово скуйовджую рукою волосся і повертаюся до столу. Погляд одразу падає на її візитку, яку я досі так і не викинув. Беру її в руки. Маленький білий прямокутник, наче нічого особливого. Кілька секунд просто дивлюся на номер телефону. Відчуваю роздратування, а потім різко кидаю візитку назад на стіл.

Я не буду їй дзвонити. Особливо після того, як вона мене фактично придурком виставила. Вона так зневажливо поводилася, що мені не те, що дзвонити, а й перетинатися з нею не хочеться.

Обходжу стіл і знову сідаю у крісло. Прикипаю поглядом до монітора, намагаюся переключитися на роботу. Але робота не йде, замість неї я відкриваю сайт салонів Ніколь. Розглядаю фотографії магазинів. Читаю відгуки клієнтів. І, якщо чесно, я приємно вражений, бо все зроблено дорого, стильно і зі смаком. Та вже за кілька хвилин я знову дратуюся.

— Ніколь, та хто ж ти така... — тихо бурмочу собі під ніс. — І чому вибір мого батька впав саме на тебе? Чим саме ти його зачепила?

Видихнувши, знову беруся гуглити інформацію на дівчину, бо щось вся інформація про неї занадто ідеальна, аби бути правдою. Мають же бути якісь проколи. Ідеальних людей не буває.