Глава 14

НІКОЛЬ

Лежачи на ліжку, задумливо дивлюся у стелю. У квартирі тихо. Кріс дрімає у своїй кімнаті, Дан теж заснув, а я ніяк не можу відключити голову. Вчорашній вечір настирливо крутиться у думках.

Мокра дорога. Злий погляд цього Ярмоли. А потім наш дивний діалог у коридорі вбиралень. Хмикаю сама собі. Який же він нахабний тип. Самовпевнений. Токсичний. І страшенно самозакоханий. Точно нарцис.

Повертаю голову до телефона, який лежить на тумбочці. Сама не розумію, навіщо час від часу дивлюся на екран. Наче чекаю чогось. А точніше, таки чекаю дзвінка. Дурня якась. Не впевнена, що цей тип дзвонитиме. От і правильно зробить. Я б теж після такої розмови не телефонувала. Зрештою, це він винен...

Мимоволі згадую його очі. Темні, похмурі. Він дивився на мене так, наче я нікчема. Зверхність буквально кипіла у ньому. Напевно, він звик дивитися на людей зверху вниз. І це бісить найбільше. Не люблю таких циніків. Чоловіки при грошах чомусь завжди думають, що їм усе дозволено.

Видихаю і перевертаюся на бік. Ні, мені точно не потрібні проблеми у вигляді цього Ярмоли. Тому й не потрібно, аби він дзвонив.

За кілька годин квартира знову оживає. Першим прокидається Дан. Саме він розбудив мене.

— Ніколь, в тебе сир є?

Неохоче встаю та йду з ним на кухню. Сміюся, дивлячись, як він сонний стоїть посеред кухні у перекошеній футболці.

— То, що в тебе сир є? — повторює він.

— Є. Але спочатку добрий день!

— Ой, добрий день! — бурчить він і позіхає. — І не такий вже він добрий, бо я голодний.

Посміхаюся і ми беремося готувати бутерброди.

Пізніше прокидається Кріс. Виглядає вона трохи краще, хоча очі все одно заплакані.

До вечора ми всі троє сидимо в квартирі, дивимося фільми, балакаємо, навіть сміємося з Даном, який без упину розповідає свої пригодницькі історії зі школи.

І я ловлю себе на думці, що мені давно не було так добре, затишно та спокійно. Я скучила за родинним теплом. Але родини в мене вже давно немає. Мама за кордоном, а дядько вчора показав своє справжнє обличчя.

Під вечір ми все ж вирішуємо вибратися у кафе, бо готувати вечерю нікому не хочеться. Дан проситься з нами, і я не можу йому відмовити.

Через пів години ми уже втрьох сидимо в кафе. Кріс майже нічого не їсть, лише нервово крутить у руках склянку з соком. Дан навпаки змітає зі столу все, що бачить.

— Я тебе скоро боятися почну, — сміюся я. — Куди в тебе стільки влазить?

— Організм росте, — надто серйозно заявляє він. — І хоче їсти. А вдома точно нічого нема.

Кріс тихо усміхається вперше за день.

Після вечері ми підвозимо Дана додому. Він живе у великому приватному будинку, у дорогому районі. І справді виглядає так, ніби там давно всім байдуже одне до одного.

— Ніколь, дякую! — на прощання кидає Дан вже біля воріт. — Було класно. Можна я до тебе іще приїду?

Посміхаюся малому. Він прикольний.

— Звісно, можна. — дозволяю. — Тільки попередньо набери мене. І більше камери не ламай, хакер.

Він усміхається.

— Я подумаю.

Хмикаю.

— Іди вже. І якщо, що, дзвони.

Малий зникає за воротами, помахавши мені рукою, а ми з Кріс повертаємося додому. І вже тут її остаточно прориває. Вона плаче, сидячи на дивані, стискаючи в руках чашку чаю.

— Я не впораюся, Ніколь... — схлипує подруга. — Я реально не впораюся сама. Я ж навіть дитину нормально виховати не зможу...

Присідаю поруч і обіймаю її за плечі.

— Припини. Ти вже хороша мама.

— Та яка хороша? — нервово сміється вона крізь сльози. — Я сама налякана до смерті.

— Це нормально. — заспокоюю. — Мені теж було б страшно, але робити так, як хочуть всі, не вихід. Думай спочатку про себе та дитя.

Кріс витирає очі.

— Сергій сказав, що я без нього ніхто... Що через рік приповзу назад. Він стільки гидоти мені наговорив. І не тільки він, батьки теж. Тепер... Тепер я ненавиджу їх усіх.

У мене аж щелепи стискаються.

— Кріс, забий на них усіх. Ще ніхто без нікого не пропав. Я поруч, та й дівчата, якщо треба буде, допоможуть.

— Я не знаю, — губиться вона.

— Ні, Кріс, я серйозно. — обурено перебиваю її. — Якщо чоловік замість підтримки доводить вагітну жінку до сліз, то він і мізинця твого не вартий. І батьки твої нічим не кращі.

Кріс мовчить, а я продовжую спокійніше.

— Послухай мене. Ти не одна. У тебе є я. І ми обов’язково щось придумаємо. Відкриєш свою студію танців. Я допоможу тобі. Все буде добре.

— А якщо ні? — налякано заглядає в очі подруга.

— Значить, зробимо так, щоб було добре.

Подруга знову починає плакати, але вже тихіше.

Я гладжу її по волоссю і раптом думаю про те, як сильно жінкам інколи бракує елементарної підтримки. Просто людини поруч, яка не добиватиме у складний момент. Я готова підтримати подругу, але не можу тиснути на неї, вона має прийняти правильне рішення сама. І спершу вирішити, чого вона хоче. А зараз я повинна подбати про її спокій та підтримати її вибір.