Глава 13

ДЕМИД

Після вечері ми ще трохи граємо з сином у приставку, а тоді я вкладаю його спати. Він уже лежить у ліжку, майже дрімає.

— Тату? — раптом кличе він.

— Мм?

— А ти сумний через дідуся? — надто серйозно питає. — Він тобі щось погане сказав? Так?

Завмираю. І, хмикнувши, розумію, що діти все помічають. Від них нічого не приховаєш.

— Все добре, синку, це просто дорослі справи. — намагаюся бути переконливим.

— Ви посварилися? — не відстає малий.

Посміхаюся кутиком губ і поправляю йому ковдру.

— Ні, Дем’янку. Просто дідусь любить командувати, ти ж знаєш...

Дем’ян тихо хихоче.

— Оце правда. — протягує малий. — Він дуже любить вказувати, а ще любить, коли його слухають.

Цілую сина у чоло і вимикаю світло, тихо шепочу.

— Спи, мій маленький.

Коли Дем’ян заснув, покидаю дитячу.

Зачинивши двері дитячої, я ще кілька секунд стою у темному коридорі. А тоді, трохи поміркувавши, все ж спускаюся вниз. Погляд сам знаходить ту кляту, передану батьком теку, яку я кинув на журнальний стіл у вітальні.

Видихаю. Ні, я точно не хочу її дивитися.

Йдучи у кабінет, таки беру ту теку і, поклавши її на край стола, вмикаю світло. Присідаю у своє крісло та відкриваю ноутбук. Намагаюся переключитися на роботу. Але погляд раз по раз повертається до теки.

Мільярди... Кружляє в голові. Чорт би їх забрав. Я не можу допустити, аби ми з сином залишилися без спадку. Це просто-на-просто буде дурістю.

За десять хвилин я все ж тягнуся до неї. Я ж просто гляну, і все...

Відкриваю теку і одразу бачу перше досьє. На фото білявка. Красива. Доглянута. Впевнена у собі. Маргарита Воронцова. Тридцять один рік. Власниця мережі аквапарків у столиці та за її межами.

Присвистую. Нічого собі... Мій батько таки постарався.

Гортаю далі. Освіта, бізнес, благодійність, купа досягнень. Ідеальна жінка, якщо дивитися на неї очима мого батька. А тоді помічаю приписку внизу. «Має високі вимоги до майбутнього чоловіка».

Хмикаю. Ну звісно, має. Така жінка точно не стане заглядати чоловікові в рот.

Відкладаю перше досьє і беру друге. Тут брюнетка. Суворий погляд. Окуляри. Зібране волосся. Наталія Цукерман. Вона навіть на фото виглядає так, ніби зараз звільнить половину працівників якоїсь корпорації. Швидко пробігаюся очима по тексту. Юристка. Власниця консалтингової компанії. Жорстка. Принципова. Холодна.

— Господи... — бурмочу собі під ніс. — Та це ж Гітлер у спідниці. Я таке не стягну.

Одразу відкладаю досьє вбік. Ні. Таке щастя мені точно не потрібне.

Беру останнє досьє. І завмираю. Тут знову білявка. Великі голубі очі. Знайоме обличчя. Десь я її вже бачив. Насуплююсь, уважніше вдивляючись у фото, а тоді кліпаю кілька разів. І мене буквально прошиває струмом.

— Та ну нащо...

Це ж — Ніколь Середа. Та сама ненормальна, яка вчора мало не знесла мені пів машини, а потім ще й моралі читала. В шоці дивлюся то на фото, то знову в досьє. Не розумію лише одного. Як вона взагалі потрапила до батькового списку?!