Глава 12

ДЕМИД

Виходжу з батькового кабінету з таким відчуттям, ніби мене щойно добряче приклали чимось важким по голові. В руках тека, яку хочеться або викинути у смітник, або спалити до біса. Ну от не розумію, яка муха батька вкусила? Що він таке вигадав з цими дівками? Хто його на таке напоумив?

Опиняюся на вуличних сходах будинку, помічаю сина. Він теж, побачивши мене, прощається з охороною.

— Тату! Ми їдемо? — кричить здалеку.

Дем’ян мчить до мене через подвір’я з м’ячем у руках. Посміхається, щиро радіє, і я мимоволі теж посміхаюся. Хоча на душі так паршиво.

— Їдемо, малий. — відповідаю. — Я ж обіцяв...

Син радісно підстрибує, а я нервово стискаю теку сильніше. Чорт забирай. Мені майже тридцять два роки, а батько досі примудряється виставляти мені умови так, ніби я шмаркач. Не розумію, навіщо цей цирк. Ще б покликав всю знать на бал, аби я поміж представниць прекрасної статі обрав собі достойну. Тьху ти, блін, молока дика. Тож треба було таке придумати.

За всю дорогу до «Міні Діно» я майже не розмовляю. Дем’ян щось активно розповідає про нових динозаврів, яких хоче побачити, а я лише киваю і думаю зовсім про інше.

«Я хочу, аби поруч з тобою була жінка, така як твоя мати...». Слова батька намертво засіли в голові.

Мама справді була особливою жінкою. Спокійна, мудра, людяна, з щирим серцем і доброю душею. Вона ніколи не влаштовувала скандалів на рівному місці. Не тягнула з батька гроші. Не бігала по салонах і тусовках, але при тім завжди виглядала доглянутою. І весь її світ крутився навколо нашої родини.

Я добре пам’ятаю, як вона чекала батька ночами, коли той пропадав на роботі. А тоді їздила до нього, аби допомогти. Пам’ятаю, як підтримувала його, коли у бізнесі були проблеми. А ще пам’ятаю, як дивилася на нього. Так дивляться лише тоді, коли справді кохають.

І, мабуть, саме тому після її смерті батько так і не зміг нікого впустити у своє життя.

А я?.. Питаю сам у себе. Мені з жінками пощастило значно менше.

Ліза — моя колишня, була красивою. Дуже красивою. Ефектною. Саме такі дівчата мені тоді подобалися. Показові, яскраві, з характером. Тільки за красивою картинкою виявилася порожнеча. Ні любові, ні ніжності, лише холодна байдужість.

Лізу цікавили лише гроші, бренди та власне відображення у дзеркалі. Коли народився Дем’ян, я думав, вона зміниться. Подорослішає. Але ні. Її дратував плач дитини. Дратувало, що я приділяю сину більше уваги, ніж їй. Вона ж піклувалася про своє тіло і доводила до ідеалу тіло після пологів, а все інше і ми з сином відійшли на задній план.

А потім вона пішла. Проміняла нас з сином на мого ж однокласника.

Стискаю кермо в руках сильніше. От тільки найгірше у цьому навіть не зрада, а усвідомлення того, що я колись справді кохав таку жінку... І як після неї тепер вірити комусь?!

Приїхавши з сином у парк, йдемо стежкою. Я, ведучи сина за руку, ніяк не можу вирватися зі своїх думок.

— Тату! Дивися!

Голос сина таки вириває мене. Дем’ян висмикує свою руку з моєї і вже за мить стоїть біля величезного динозавра і махає мені рукою.

— Тату, сфоткай мене.

— Іду, — видихаю, прямуючи до сина.

Кілька годин ми катаємося на атракціонах, їмо морозиво, фотографуємося біля динозаврів. Син щасливий, і це трохи приводить мене до тями. Тільки батькові слова нікуди не ділися. Вони наче смог у моїй душі.

«Такої, як твоя мати, більше немає...». І якби це прикро не було, батько правий.

Сучасні дівчата зовсім інші. Всі незалежні, гонорові, зі своїми вимогами та претензіями. Кожна друга королева. А кожен чоловік для них — лише гаманець або сходинка до їхніх мрій. Навіть та сама Ніколь, яка трапилася мені вчора на дорозі. Красива, розумна, язиката. Але характер — наче наждак. А скільки в ній пафосу та надмірності. Хоча вона дуже вродлива. Її риси стоять перед очима...

Дідько. Ні. Мені не варто про неї думати. Така жінка точно не для сім’ї. А з її характером, то взагалі...

Повертаємося з сином додому вже під вечір. Дем’ян втомлений, але щасливий.

Одразу йдемо у гостинну, бо вже пізно. І доки вечеряємо, він без упину розповідає про парк та динозаврів. Я слухаю його у пів вуха, але намагаюся бути присутнім при цій розмові, аби син не образився. А він, заглянувши мені в очі, просить на наступні вихідні знову повезти у той парк. Ну хіба йому відмовиш...