Глава 9

НІКОЛЬ

Богдан одразу весь напружується і пильно зиркає на мене.

— Ніколь, ти когось чекаєш?

— Так, подругу. Вибач, забула сказати. — видихаю і коротко пояснюю. — У неї купа проблем, тому вона приїхала до мене.

Малий помітно розслабляється, видихнувши. А я прошу.

— Зачекай, я зараз повернуся.

Йду зустрічати подругу, яка одягнена теж у біленьку довгу сукню, а очі закривають окуляри. Вона одразу кидається в мої обійми.

— Ніколь, я дуже боюся.

— Нічого не бійся, моя хороша, я буду поруч. Тому розслабся і ні про що не думай. Зараз ти повинна думати лише про малечу. Все інше відкинь на задній план. — відпускаю подругу і прошу. — А зараз ходімо, я тебе з деким познайомлю.

— З ким? — одразу напружується Кріс.

— З одним хорошим малим...

— Я не малий, — одразу заперечує Богдан, появившись в арці кухні. — Мене звати Дан. — Я той, через кого Ніколь майже потрапила в ДТП вчора увечері.

— В ДТП? — ошелешено перепитує Кріс. — Коли?

Видихаю і, запросивши подругу на кухню, роблю їй м’ятний чай та розповідаю про вчорашні вечірні пригоди. Також знайомлю малого та подругу.

Доки ми вовтузилися та знайомилися, нам принесли наш замовлений сніданок. Снідаємо утрьох. І моя подруга, поївши, проситься подрімати. Виділяю їй кімнату і повертаюся до малого на кухню, який показує мені відео з камери спостереження на світлофорі.

Уважно подивившись відео, я розумію, що тут моєї провини справді немає. Прошу малого про всяк випадок скинути відео мені на пошту. Бо якщо цей панич мені подзвонить, буду мати чим йому дорікнути. Тож хай свою машину ремонтує сам.

— Ніколь, це ж прямий доказ...

Вириває з думок малий. Пильно зиркаю на нього. Посміхаюся, він прикольний такий. Я дуже ціную його хакерські здібності та витрачений час, але...

— Дане, ти молодець. Але наступного разу ламати систему не раджу. Бо це може мати погані наслідки для тебе.

— Я акуратно. Я всі сліди підчистив. Ніхто навіть не помітить нічого. — надто серйозно запевняє він.

Пильно дивлюся на нього й питаю.

— Ти в якому класі?

— У дев’ятому. Скоро випускний, та я не хочу продовжувати навчання в школі, я хочу спочатку в училище, а потім в інститут. Але не впевнений, що у мене вийде. Юлька всі гроші он на себе спускає.

— А ти мамі казав? — напружено питаю.

— Казав. А що толку?! Я мамі одне кажу, Юлька — друге. Їй до лампочки, вигадує, що хоче. Наговорює на мене. А мама їй вірить.

Це все мені не подобається, тому вирішую дещо уточнити.

— А скільки років твоїй Юлі?

— Двадцять, а розуму...

— Дане, мені теж двадцять. Це солідний вік...

— Ага, солідний. Юлька ще гірше мене. Носиться зі своїми подругами та кавалерами і транжирить кошти наліво і направо. Вона реально забула про моє існування. Добре, що мама оплачує кухарку та покоївку, бо інакше в домі можна було б забитися. Але кухарка зараз у відпустці...

Дивлюся на малого, і не схоже, щоб він обманював. І доки я міркую, він питає.

— Ніколь, можна я у тебе теж трішки подрімаю? А то я вчора ще довго сидів під дверима, доки Юлька впустила мене...

Я шокована почутим. У голові не вкладається. Я не можу відмовити цьому малому.

— Звісно, дрімай. Ходімо, обереш собі кімнату.

— Ніколь, мені яку-небудь комірчину дай, аби я міг просто лягти.

У мене немає слів. Ні, навпаки, є що сказати, але нема кому.

— Ходімо, малий. Відпочиватимеш. Досить вантажити себе проблемами.

— Ніколь, не називай мене малим, будь ласка. Мене так Юлька кличе. Мені не подобається.

— Окі, більше не буду. А зараз пішли.

Богдан обрав собі невеличку кімнату на першому поверсі моєї дворівневої квартири. Я постелила йому та залишила наодинці.

Прибравши на кухні, я теж побрела прилягти. Бо щось після всіх проблем почуваюся не дуже. А ще тепер мені потрібно вирішити, як бути далі. У мене є два варіанти: це або відкривати іще один салон брендованої білизни, або запускати свій бренд, що трохи лячно. Але я повинна діяти, бо чекати на манну небесну не варто.

Олег не віддасть мені мою частину спадку, і це він пояснив доступно. Тож я досі плекала марні надії на цей спадок. Що ж, не пропаду. Я обов’язково почну власну справу і докажу цьому скнарі, що він нікчема.

Мимоволі мої думки таки повертаються до вчорашнього джентльмена на дорозі. Він чимось нагадав мені мого дядька — такий самий деспот і зажерливий цинік, як Олег. Ну чому чоловіки такі покидьки? Коли поруч слабка стать, показують свою велич та могутність. Думаю, якби на моєму місці був накачаний чолов’яга, то розмова була б геть іншою, що з Олегом, що з цим власником нічних клубів.