Глава 8

НІКОЛЬ

Я встигла вийти з душу, як мій телефон уже розривається від дзвінків. Поспіхом йду до нього. Ну, що це малий іще забув? Але коли погляд стрибає на екран, розумію, що це зовсім не малий, а моя подруга з купою проблем телефонує. Одразу знімаю слухавку й питаю.

— Що трапилося, моя красуне?

— Привіт, Ніколь! — заплаканим охриплим голосом вітається подруга і з гіркотою додає. — Ти вдома?

— Так.

— Можна я до тебе приїду?

— Звісно, можна. Приїжджай. Але якщо можна, в двох словах скажи, що трапилося?

Подруга схлипує, потім шморгає носом і нечітко заявляє.

— Коротше, я пішла з дому. Я не вийду заміж за Сергія. Він вчора так волав на мене, звинувачував мене у всіх смертних гріхах. — вона тягне носом. — Ніколь, мені такий чоловік не потрібен.

— Та то ясно, що не потрібен. — видихаю і прошу. — Все, не ний. Тягни себе до мене. Зараз щось придумаємо. І не нервуй. Тобі не можна, ти ж не одна. Про дитя подумай. — знову зітхаю й цікавлюся. — Ти на машині?

— Так. Це ж мій подарунок. — схлипує подруга. — То я забрала його з собою. Тільки йти мені нікуди...

— Кріс, тоді помалу їдь до мене. — прошу.

— Ніколь, де я жити буду? — зірвано цікавиться подруга.

— Послухай мене, майбутня матусю, не створюй проблем там, де їх нема. — наказую і ставлю до відома. — В мене поки поживеш. А там, дивись, щось придумаємо. Ти хотіла студію бальних танців, батьки були проти, от тепер слушний час відкрити її. Тому не смій нити. Немає проблем, яких не можна вирішити. Все, давай. Чекаю.

Кладу слухавку і розумію, що мої неприємності з татовим братом — реально квіточки, на відміну від проблем Кріс.

Зітхнувши, йду одягатися, бо зараз Дан має приїхати, а я у банному халаті. Поспіхом одягаюся та прибираю санвузол і саме встигаю увійти на кухню, як дзвонить дверний дзвінок. Невже Дан так швидко приїхав?

Йду до дверей, і я не помилилася — за дверима стоїть худющий підліток з русявою шевелюрою. Прочиняю двері, а він посміхається, притискаючи ноутбук до себе.

— Привіт, мала! Можна зайти?

Посміхаюся. Оте його «мала», забавляє. Цікаво, хто із нас ще малий, але мовчу, запрошуючи його до себе.

— Звісно, можна. Проходь.

Малий входить в помешкання. Від нього пахне різким чоловічим парфумом. На ногах білі кросівки, та й одягнений у все біле. Він знімає взуття, шкарпетки теж біленькі. Отже, акуратист. Але в мене до нього чимало питань.

— Ніколь, я їсти хочу. — раптом заявляє він. — Вже обід, а я ще нічого не їв. Ця коза мене голодом морить. Холодильник пустий, а вона всі кошти забрала, ще й мої рахунки обнулила...

— Ходімо, зараз щось замовимо. — Хоча бутерброд можемо скласти просто зараз.

— О, давай! — одразу втішився хлопчисько. — А то я такий голодний...

Хмикаю, йдучи на кухню, і через плече питаю.

— А хто у нас коза? Ким тобі приходиться?

— Сестра моя старша — Юлька. — відмахується малий та кладе ноутбук на кухонний стіл.

— Присідай, прошу, зараз я щось вигадаю, а ти кажи, що хочеш їсти, те й ми замовимо.

Доки я робила бутерброди, ми з Даном замовили обід, усіх страв по три порції, і коли я зробила замовлення, малий з повним ротом питає.

— А чому три порції ти замовила? Ти не одна живеш?

— Одна. — відповідаю, присівши за стіл, і спостерігаю, з яким апетитом Дан жує бутерброди. — Але я подругу чекаю. — зволожую вуста і пильно дивлюся на малого. — Дане, поясни мені, чому ти так пізно вчора йшов один та звідки? Чому мама дозволяє тобі так допізна гуляти? І скільки тобі років?

Хлопчина кліпає кілька разів, а тоді, зітхнувши, випалює.

— Мені чотирнадцять. Мама мені нічого не дозволяє та й не забороняє. Вона живе за кордоном зі своїм Альбертом. Тато теж виїхав за кордон зі своєю дружиною. Тож я живу з сестрою, але їй байдуже до мене. Вона живе своє життя, і я для неї тільки обуза. — він зітхає. — Це вона вчора мене вигнала гуляти проти ночі, бо прийшла зі своїм хлопцем...

Я лише розгублено кліпаю, слухаючи малого. Але сказати не встигаю нічого, бо знову лунає дверний дзвінок.