Глава 7

НІКОЛЬ

Приїхавши вчора із клубу, я буквально провалилася у сон. Напевно, вечірній дощ таки нагнав дрімоти на мене. А ще втомили неприємності, адже я таки залишилася без свого законного спадку. Сил воювати з дядьком немає. Тому я вирішила: краще, ніж тратити час, енергію та кошти на суди з ним, розвивати власну справу. А час все красиво сам розставить на місця. Хоча на душі таки неприємно.

Зрання я прокинулася пізно і то від телефонного дзвінка. Ледь розплющила очі і, доки возилася, сідаючи, телефон передзвонив. Я навішала компліментів тому, хто дзвонив, і знову лягла.

Тільки встигла закрити очі, як телефон дзвонить знову. Зі стогоном видихаю і таки беру слухавку.

— Алло! — кидаю сонно та невдоволено.

— Привіт, мала!

Звучить у трубці незрозумілий голос. Не можу збагнути, кому він належить: хлопцю чи дівчині.

— Хто це? — напружено питаю, розгублено кліпаючи.

— Я той малий з пішохода вчора... Пам’ятаєш?

Я напружую пам’ять і, кілька разів кліпнувши, пригадую підлітка, обличчя якого навіть не роздивилася. Таки знову сідаю на ліжку.

— Згадала. — тепер напружуюся іще більше. — Постривай. А як ти мене знайшов? — нічого не можу второпати.

— Привіт, Ніколь, це було не складно. — відмахується він і діловито продовжує. — Короче, нам треба зустрітися. Я хакнув камеру на пішоході і тепер маю відео вашого зіткнення з Ярмолою...

— З ким? — одразу перепитую, бо це прізвище схоже до одного з відомих футболістів, але я не впевнена, бо футболом не цікавлюся.

— Ну, перець такий один. Власник нічних клубів, завидний холостяк країни і скандальний бізнесмен.

Нічого собі інформація з самого ранку. Хмикаю і цікавлюся у малого:

— Як тебе звати?

— Богдан. Але можеш кликати мене Даном. Мене всі так називають.

— Дуже приємно, Дане... Моє ім’я ти вже знаєш... — нервово зволожую вуста і питаю. — Тільки звідки?.. Звідки в тебе стільки інформації?

— Мала, я з компом на ти. В мене батьки були айтівцями, тому...

— Були? — напружено питаю.

Повисає напружена пауза, а після неї звучить запитання:

— Ніколь, ти не хочеш зустрітися?

Проігнороване запитання хлопчини не дає мені спокою. Звісно, я не маю бажання ні з ким бачитися, але відмовляти цьому малому щось не хочеться.

— Можна. Але де і коли?

— Якщо хочеш, я можу до тебе під’їхати?..

— А...

Не встигаю нічого сказати, бо малий випереджає мене.

— Я адресу знаю. Не хвилюйся. То, що можна?

— Можна. Приїжджай.

— Сніданком пригостиш?

Я дещо спантеличена таким запитанням, але одразу відповідаю:

— Та, щось придумаю. А ні, то щось замовимо.

— Гаразд. Тоді чекай. Через хвилин п’ятнадцять буду.

Розгублено великими очима дивлюся на телефон, в якому вже лунають короткі гудки. Оце так ранок розпочався. Повільно встаю та йду приводити себе в порядок. До мене ж гості зараз прийдуть.

Цікавий такий малий. Камеру він хакнув. Хто ж він? І чому про батьків говорив у минулому часі? І на запитання моє не відповів...

Видихаю. Забагато запитань. Потрібно йти в душ, а не вантажити себе з просоння такими запитаннями.