Глава 6

ДЕМИД

Всередині мене бушує лють. Мій вечір безнадійно зіпсований.

Сердитий стою біля парапету другого поверху і тупо дивлюся вниз. Я поглядом знайшов Ніколь і тепер мій погляд прикутий до неї. Ця фурія зіпсувала мій і без того паршивий вечір. І зіпсована машина — це найменші дрібниці. Через цю писану красуню я прогнав Ліку, а це між іншим була моя втіха на вечір. Хоча я занадто напружений для розваг. Адже прохання батька не дає спокою та не йде з голови досі.

Сьогодні я привіз батькові сина на вихідні, а він вимагає, аби завтра я приїхав, бо хоче зі мною серйозно поговорити. Те, як батько дивився на мене і яким тоном це було сказано, тригерить мене. Він вже сто відсотків щось вигадав. Це однозначно. Але дізнаюся про його вигадки вже завтра. Та мені чомусь навіть уявити складно про, що буде мова.

Погляд знову повертається до дівчини внизу. А вона нічогенька така. Симпатична, але от стервозності їй не позичати. Така знає собі ціну, точно як моя колишня. Дідько б їх прибрав, цих зазнайкуватих дівуль. Мале, худе, через раз пчихає, зате поводиться як королівська кобра. Оце комусь щастя буде. Після зустрічі з нею на душі залишився неприємний осад. А її зверхність таки пройшлася по моєму самолюбству.

Коли бачу, як дівчина збирається кудись, на душі стає якось маркотно. Я гадав, ми іще раз зустрінемося десь тут у клубі. От цікаво з нею спілкуватися. Її запальний характер зачіпає.

Ніколь поїхала у таксі, я бачив це у вікні. Може так навіть краще, бо хтозна чим могла б закінчитися наша наступна сутичка.

Я, ще трохи постоявши, покидаю шумні зали, подавшись у свій кабінет. Сідаю за стіл і погляд прикипає до візитки, яку залишила мені ця дівуля. Беру маленький квадратик у руки.

Ніколь Артемівна Середа — власниця салонів брендової білизни.

Хмикаю. Цікаво, скільки ж тобі років, власнице? Дивно, білявка, а яка розумна, кмітлива та толкова. Оце екземпляр, най Бог милує. Хоча...

Напевно я б не з кожним мужиком отак розійшовся після зіткнення на дорозі. Це ж по суті ДТП. Мене вражає той факт, що вона нікому не зателефонувала. Ні батькові, ні бойфренду... Нікому. Отже, занадто самостійна.

Хмикаю, бо у такої сто відсотків хтось є. Чому ж тоді не пожалілася нікому? Для мене це залишається загадкою.

Кидаю візитку на стіл. Хай буде. Бо звісно дзвонити я їй не буду. У цьому зіткненні по суті моя провина. Тож я готовий навіть її ремонт оплатити, але після нашої розмови у коридорі вбиральні, не впевнений, що це хороша ідея. Не маю бажання знову слухати крики гордості.

Видихнувши, дзвоню, аби мені принесли каву і беруся за роботу. Мені потрібно промоніторити всі свої шість нічних клубів у столиці. Сьогодні у цьому клубі я навів порядки, потрібно перевірити інші. І всюди навести лад.

Хоча слова цієї Ніколь таки зачепили за живе. «Хороший заклад. Але хочу сказати, що сьогодні ми тут були востаннє. Бо коли власник токсик, то це псує всю ауру».

Видихаю і спираюся на спинку крісла. От точно королівська кобра. Сподіваюся, ми з нею більше не побачимось. Бо таку істеричку, навіть привабливу, не хочеться бачити ще раз. Вона дуже вродлива, але має нестерпний характер.

Покидаю свої міркування і таки беруся до роботи.