Глава 5

НІКОЛЬ

Стою мов вкопана. Мені б забратися та піти, а я навіть поворухнутися не можу.

— Ви, що мене переслідуєте? — хрипким басом цікавиться кремезний чоловік.

Від його голосу по спині проходиться мороз. Я розгублено кліпаю, бо слова цього здорованя зачіпають за живе. Схоже, цей нахаба дуже високої думки про себе. Терпіти таких не можу.

— Авжеж, робити мені більше нічого, як переслідувати таке щастя... Не забагато честі?..

Роздратовано фиркаю і хочу оминути двометрового зухвалого типа, та він поступається, перегородивши мені дорогу.

— Кралечко, не борзій та не набивай собі ціни. — гримить він, дивлячись невдоволено мені в очі. — Ти тут, отже вирахувала мене та приїхала сюди навмисно.

Мене пересмикує від таких звинувачень. Схоже, в когось болти зрізало від нашого зіткнення на дорозі. Але при тому, що ми лише удвох і він такий здоровенний, я здаватися наміру не маю.

— Послухай, солоденький, корона не тисне? Або поправ уже її, або зніми до біса. — шиплю, дивлячись на нього знизу вгору. На дух не переношу зухвалих нахаб, які зневажають слабку стать. — В мене тут зустріч з подругами, тому відійди з дороги та на очі більше не потрапляй.

Знову хочу оминути його, а він знову робить крок у бік і не відпускає. Його погляд буквально пропалює мене. А від його суворої гримаси, мені реально страшно, тому механічно роблю крок назад.

— Кралечко, я радий, що в тебе тут зустріч з подругами, але гонор свій прибери — це мій клуб, і нема чого тут свої понти гнати...

Його голос низький, холодний, з нотками погроз. Від нього аж сироти виступили на шкірі. Я, нервово кліпнувши, ковтаю згусток, що застряг у горлі, і відступаю іще на крок. А тоді зухвало хмикаю і вирішую допекти цього зазнайку.

— Отже, твій клуб, кажеш... — прищурююся, проходячись по ньому оцінюючим поглядом. — Шкода... Хороший заклад. Але хочу сказати, що сьогодні ми тут були востаннє. Бо коли власник токсик, то це псує всю ауру. А я то думаю, чому мені так некомфортно.

Таки оминаю чоловіка і встигаю зробити два кроки, як він легенько ловить мене за руку вище ліктя і змушує зупинитися.

— Виплюнула свою отруту?! А тепер послухай...

— Я краще музику послухаю, ніж тебе. — висмикую свою руку та відступаю від нього. — І годі мене переслідувати, якщо не хочеш, аби я написала на тебе заяву до поліції.

Ще з мить ми стоїмо, вороже дивлячись один на одного. Я ледь стримую тремтіння, яке охопило тіло від чергової зустрічі з цим чоловіком. Мені реально страшно. Але я наміру не маю виказувати свій страх.

Незнайомець, розвернувшись, йде. Але його зневажливий погляд залишив неприємний осад на душі.

Я теж кваплюся у дамську кімнату і спершу йду до рукомийника. Погляд стрибає у дзеркало. Ну й чоловіки пішли... Я в шоку. Важко видихаю. Сьогодні явно не мій день. Пора зливатися додому, аби не знайти собі іще більше проблем на свої другі дев’яносто.

Постоявши трохи, я заспокоїлася. А через деякий час повернулася до дівчат. Йдучи коридором у зал, я дуже боялася, аби мене не чатував той кремезний тип. Але, на щастя, мої страхи виявилися марними.

Присівши за столик, слухаю, як дівчата сперечаються. Вчать Кріс, як жити. Як виховувати того її тюбика. Я ж з усіма цими порадами не згодна, бо свою думку я вже висловила. Тому, обнявши себе руками, просто сиджу та слухаю.

Раптом по венах наче вогонь пройшовся. Таке враження, що хтось дивиться на мене. Підіймаю очі догори і помічаю, як з другого поверху на мене витріщається той самий чолов’яга. О-о! Походу, мені пора робити тапки звідси. Щось мені це все страшенно не подобається. Ще хвилин п’ять сиджу, але більше не можу витримати того, що погляд незнайомця наче проходить наскрізь.

— Дівчата, — перебиваю подруг і, коли вони переводять погляд на мене, ставлю їх до відома. — Я вже поїду. Щось почуваюся не дуже. — підіймаюся і зиркаю на подругу, яка має купу проблем. — Кріс, усіх слухай, але роби по-своєму. Прислухайся до свого серця та бажань. Головне, не роби дурниць, аби потім не шкодувати. І якщо що, я готова підтримати усім, чим зможу.

— Ніколь, ти куди? Ще ж так рано... — обурюється Сабріна.

— Дівчата, мені шкода, але я реально хочу лягти.

І тут я сказала правду. Прощаюся, слухаю обурення подруг за те, що втікаю. Вони йдуть мене проводжати, за що я їм безмежно вдячна. І коли сідаю в таксі, видихаю.

Хоча дорогою додому все ще оглядаюся, чи бува не їде за нами авто. Але дорога чиста, що дозволяє розслабитися цілком.