Глава 1

НІКОЛЬ

Стискаю кермо так, що пальці німіють, і змахую сльози, які вперто застилають очі.

«Компанія не твоя, розумнице… І ніколи твоєю не буде. Можеш йти до суду, якщо маєш кошти аби зі мною тягатися».

Слова дядька Олега досі дзвенять у голові, змушуючи злитися ще більше. Я справді думала, що він нормальний, а виявилося — звичайний кретин. Тепер розумію, чому мама завжди так про нього говорила.

Їдучи, змахую чергові сльози та пригальмовую на світлофорі. Блін, як же невчасно червоне світло загорілося, ще й мряка почалася. Не люблю таку погоду, все мокре та блищить. Зітхаю. Погляд прикипає до зебри, по якій іде підліток. Він реально повзе та ще й щось тицяє в телефоні. Я йому бібікаю, а йому хоч би що, плететься собі, навіть на сигнал не зважає.

Погляд стрибає у бокове дзеркало, за мною вже колона машин, ще й позаду солідний джип.

Ще раз тисну на сигнал і лише тепер малий підіймає голову, а я опускаю скло на дверцятах і, рушаючи з місця, волаю.

— Ти можеш швидше йти...

Це все, що встигаю сказати, бо різко лечу на кермо грудьми і відчуваю, як затерп ніс.

Не можу зрозуміти, що трапилося, але десь далеко чую сигнали машин. Примружуюся від різкого болю, як у грудях, так і у носі. Мружуся і тихо стогну.

Повільно підіймаюся з керма, бо не можу збагнути, що відбувається. Кліпаю і торкаюся носа. Наче цілий, але дуже болить.

— Ей, ти ціла? — раптом чую наляканий юнацький голос.

Морщачись, повертаю голову до вікна. Лише кліпаю, бо поруч стоїть той самий малий, що щойно йшов через зебру.

— Як ти почуваєшся?

— Якби ти не повз, як черепаха, було б значно краще... — зі стогоном видавлюю.

— Пробач. Але пристебнись, бо виє сирена... Копи їдуть. — я виконую прохання малого, а він додає. — Це той мудак на джипі тебе підрізав. У тебе реєстратор є?..

— Малий, ану брись звідси. Шуруй, куди йшов. — раптом поруч наказує суворий чоловічий бас.

Лише тепер мій погляд фокусується на лобовому склі, і те, що я бачу, вбиває. Я в’їхала у той джип, що щойно був позаду мене.

— Ей, горило, ти чого пхаєшся. Це ти підрізав цю красуню...

Чую, як обурюється малий, чим приємно вражає мене.

— Послухай, пінгвіне, топай звідси. Тобі скільки років? Ти чому сам гуляєш після десятої?

Хлопчина запинається, а високий чоловік поруч гримає на нього.

— Оце й воно. Йди звідси, доки я дядечку поліцейському не розповів про тебе, а то ще й у матері твоєї проблеми будуть.

Не бачу, що робить хлопчина, але знову чую обурення чоловіка поруч.

— Малий, що ти там клацаєш? Геть пішов, бо зараз ти у мене станеш винуватцем ДТП.

Я нервово кліпаю і, дивлячись на зім’ятий бік джипа, розумію, що я вже сьогодні нікуди не поспішаю. Тепер можу тільки уявити, які розбірки мене чекають, коли цей здоровань прожене малого.

Судячи з машини, він дядько солідний, схоже, у мене намічаються чималі проблеми.

Здригаюся, коли прочиняються мої дверцята і до мене схиляється той, у чиє авто я щойно в’їхала.

— Вечір добрий, кралечко! Ти як?

Нервово кліпаю, голос чолов’яги наче звучить спокійно, але в ньому таки проскакують нотки недружелюбності. Ще б пак. Я ж йому машину розбила і, схоже, зіпсувала плани на вечір.

— Нормально, — лиш відмахуюся.

Я чудово розумію, що це він винен, бо справді підрізав мене з правого боку, що на даному учаснику дороги робити категорично заборонено. Але, схоже, цей самовпевнений чоловічок так не вважає.

— Якщо нормально, то виходь з машини та подивись, що накоїла?

Від цього звинувачення мене підкидає, і при болю в носі я зірвано та невдоволено перепитую.

— Я накоїла?

— А хто? — гримає кремезний незнайомець.

— Гаразд. У такому випадку викликаємо поліцію. — сухо кидаю, бо розумію, що домовитися з цим чоловіком не вийде. Тягнуся за телефоном, що лежить на сидінні пасажира, й додаю. — Хай поліцейські подивляться, хто з нас винен.

— Де ти така розумна взялася на мою голову? Гадаєш, як личком вийшла, то вже богиня?.. — шипить роздратовано незнайомець.

— Пане хороший, слова добирайте, бо я, якщо що, окремий акт вимагатиму за образу особистості.

Незнайомець гримає моїми дверцятами та йде від моєї машини. Мене пересмикнуло, і я не пам’ятаю, як опинилася на вулиці. Обігнала чолов’ягу та, не зважаючи на біль, перегородила йому дорогу. Підіймаю очі і завмираю, бо він реально має два метри зросту. Зустрічна машина осяйнула його обличчя, і я бачу розсічену брову. Але його риси... Це реально картинка, тільки жива, з плоті та крові. Я гадала, таких красенів на вулицях не буває. Але розчарування приходить миттєво, бо такий красень — тупо хамло невиховане. Шкода.