СТРАШНА ВІЙНА - сміхом поможу

Для читаючих. Ви бачите перед собою свого роду заготовку під в майбутньому написаний роман.Пока вже є дороблена і більш інформативна версія цієї книги "Олімпіада життя". Вибирати ВАМ, що читати .                       ОБЕРЕЖНО.                                                                                                                                          Все нижчеописане відбувалось насправді. Сам дивуюсь. Починаю свій опус реального життя.
Народився я, як і всі, маленьким карапузом з великими карими очима і розвиненим, не по роках, мозком голови. Раділи всі, третя ж дитина щасливо появилась на світ Божий. Спочатку раділи , а потім тривожились - 4 роки дитині, а не говорить. Заговорив я в періоді 5-го року. Приїхали батьки до баби, де я проживав, і почули мої мовні перли. Першими моїми словами стали:" Слава капеесюсю". Несподіваність і непередбачуваність слів шокувала не тільки батьків , але і мене. Не планував я славити незрозуміле "сюсю" - вирвалось і всьо. Нічого не бачив-нічого не знаю. Батько з розпачу почав писати заяву на вихід з "сюсю", але його стримала мама.                                                                              --Ти про нас з дітьми подумав? Бовдур, іди  краще капусти квашеної з комори принеси. 
 Село баби і батьківщина тата, було за 8 кілометрів від села, де директорствував, і учив учнів історію, батько. Мати викладала ботаніку, біологію і хімію в тій же школі. Там же учились мої старші брат і сестра.
 Серце співало, душа раділа , та було тривожно. Цей лозунг вимовлявся всюди. І з  "колгоспника", що висить на стіні в районі сіней, а також з, рідкісного в тій порі, телеящика " Огонєк -2 " Що ж я сказав з забороненого? Для мене ця " сюсю" видавалась якоюсь казковою істотою, що приносить добро всім людям, а особливо "сюськістам". Тато тоже "сюськіст"  , а приходить додому часто п'яненький і мовчазний. І кожного разу все більше і більше. Підросту трошки і зрозумію - заспокоював себе. Так і сталось, тільки після 60 років мого життя. 
( Щойно прослухала початок мого життя дружина. Махнула рукою і казала пророчі слова: Ніхто твою Юринду читати не буде. Сильно на це пророцтво надіюсь).
 Продовжую
В баби я жив до  8 років , і були це щасливі роки дитинства. Дещо знизило щастя піддрубаний, по закінченню нігтя, маленький пальчик лівої ноги. Сам винуватий, бо подавав бабі сокиру і не втримав. Кожного вечора була процедра відмочування бинта з відривом від рани і нова перевязка. Життя мене загартовувало з дитинства. А чи Життя вчило - може щось Вище? Таких питань буде багато, проте відповідь прийде не скоро. Якщо прийде взагалі.                                                                            Прослухаєм ( читаючі може вже його слухали) повідомлення для всього світу влітку 2026 року від пана Трампа, і багато чого стане зрозумілим. Правда, в данний момент, початок 2026 року, в такий перебіг подій я не вірю. Пройде назначений термін - побачимо.
В 1967 році я поступив в 1 клас татової школи. Перше вересня зап'ямяталось мені моєю несподіваною хворобою - свинкою і ліжком дома. Захоплюючий старт моєї шкільної кар'єри - не дивуєтесь?  Я тоже це сприйняв спокійно. Значно трудніше було першій вчительці перенавчити писати мене правою рукою. Я лівша і дід-приймак раніше чудово навчив мене писати лівою рукою, та й ще з латино-німецькою  орфографією. Результатом героїчної боротьби вчительки став мій почерк. Текст, написаний мною правою рукою, з трудом розумію сам, а аптекарі, хоч  і п'ють валідол, безсило піднімають руки, признаючи свою поразку в розшифровці криптограми.
Моя сім'я жила в тому ж домі, де вчилися учні молодших класів. Скоро навчився читати кириличні тексти і почав забувати тексти латинецею ( як дід навчив). Дуже любив грати в футбол, а вечорами читати. В 4 класі закінчив читати  всі тома Великої Дитячої Енциклопедії і перейшов на більш доросле чтиво. Ним виявились тома Теодора Драйзера : Стоїк, Фінансист, Титан. Читав їх в російському перекладі. Знову перечитував в 25 і 45 років. Відкіля у мене взялось знання російської мови в 4 класі і в такій  досконалості - тайна для мене  і досі. Вас нічого не дивує? Мене вже почало не тільки дивувати, але і хвилювати. Та Бог з нею - тою проблемою. Німецьку мову, в якомусь австрійському діалекті, я знав з дитинства доволі непогано. Я німецьку мову розумів і перекладав, а мене ж не міг зрозуміти жоден вчитель чи викладач німецької. Викладач в інституті, потураючи впертості, поставив мені 3 на екзамені і позбавив червоного диплома. Значить, так розпорядилась Доля - невже вона? А може щось Вище?                                                                                                                                                                 Ось і старша школа прийняла мене в свої ласкаві обійми. Нічим особливим два роки, проведені в ній не запамятались. Був відмінником і тільки мама, на уроці ботаніки в 5 класі, поставила мені "4" - єдина з усіх вчителів 3-х шкіл протягом 10 років навчання. Математику і алгебру знав і розумів так, що відповідав правильним результатом ще до дослухання умов завдання. В 5 класі, в розвалинах старого будинку, найшов дві книги. Історію Грушевського і Матеріали 20 з'їзду КПСС. Все прочитав і признався батькові. Він книги в мене реквізував, Матеріали кинув у пічку на спалення, а Історію України приховав. Потім провів зі мною бесіду, яка визначила все моє майбутнє життя.
--- Сину, присядь і послухай мене. Але, спершу дай мені Слово, що ти нікому і ніколи не розкажеш суть  нашої розмови.
-- Тату, я даю Слово, що нікому не розкажу і забуду її надовго.
-- Сину, я член КПСС, але я також є членом ОУН.
 Ці слова привели мене в стан ступору. Я не міг повірити, що батько ТАКЕ може мені говорити. Дальше пішла розмова двох дорослих мужчин, хоча одному з них було лише 13 років.
Підсумовуючи нашу розмову і консолідуючи нові знання я опишу події. Інструктором і керівником тата в 1943 році була молода і дуже красива панянка. Її псевдо "Бжілка" ( я змінив з обережності). Вона була старша від тата років 5-7 і дуже подобалась татові. Але, враховуючи традиції Галичини, в тата ніяких шансів на взаємну приязнь не існувало.
  В 1963 році тато з сім'єю приїхав в нове село, до школи, в ранзі директора. Село велике а школа маленька. Батько захотів самобудом, з допомогою сельчан і колгоспу, добудувати до старого приміщення  довге, двоповерхове нове. Партія була не проти, але заставили тата вступити в члени КПСС . Вони мотивували це тим, що так буде легше діставати непланові матеріали на будівництво школи. Тому тато став членом двох непримерених ворогів : ОУН і КПСС.
Своє Слово я дотримав. Згадав ту розмову після 52 поків забуття.Як я міг такі відомості забути?  Як я міг дивуватися, коли в 1993 році мати почала получати продуктові набори, як вдова члена ОУН ? Невже моє Слово таке тверде і нерушиме? Раптово впала завіса з пам'яті і я згадав таке, що краще  було доживати свій вік, ніж такі знання.
 З батьком тримала звязок лише одна людина. Жив він в Львові і був доцентом на кафедрі історії ЛДУ. Більше нічого не пригадується. Батько всіма силами намагався розвалити ту малесеньку довіру народу до КПСС своєю поведінкою. Чудовий учитель історії і непоганий організатор і керівник школи і її добудови, він  неробочі години віддавав лиш одному- п'янці з Головою сільради і секретарем парторганізації колгоспу. Авторитет партії він опустив - нижче вже не можна. Але на цьому він не спинився. Закінчивши реконструкцію школи, він, пяненький, прорвався до 1 секретаря обкому компартії, і попробував дати в морду цій особі. Йому, звичайно, не дали це зробити.
 Наслідком батькового дебошу було його насильницьке переміщення в лікарню на курс лікування алкоголізму.  З директора школи його зняли,  залишили проте членство в КПУ. Провокація батька не вдалась - з компартії його не вигнали. А він так старався цього добитись.
  -----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------                                                     
Прийшла пора третьої школи. Середньо - освітніх закладів в Прикарпатті було значно менше, ніж шкіл з 8-річним навчанням. Я пішов вчитися в школу, яку закінчувала вчитись і моя старша сестра. Школа солідна, з автосправою замість трудового виховання. Директором тієї школи був татів колега молодості і, можливо, також член ОУН в підпіллі. 
   Після закінчення школи ми отримали не тільки Атестат зрілості, але й права водіння автомашини категорії "С". А я получив ще й категорію "В". То вже була протекція татового колеги - директора школи.
 В школі працювала Заслужена вчителька УРСР. Вона викладала хімію. Результатом її роботи був переможець Всесвітньої олімпіади по хімії. Жаль, що ним був не я. Я всього-то отримав запрошення навчатись на хімічному факультеті Чернівецького університету, яке я успішно проігнорував. Мало що я там наобіцяв декану того факультету на весіллі моєї двоюрідної сестри, та ще й після легкого споживанням вина. 
   Скажено люблячи і знаючи неорганічну хімію, я дивився на органічну хімію як баран на нові ворота. Моя любов до неорганічної хімії принесла мені перемогу в інститутській олімпіаді серед нехімічних факультетів, і безплатну путівку на віддих в Крим. 
    Несподіване і непотрібне досягнення для мене, так як  на республіканській олімпіаді в Києві несподівано  в завданнях появилось половина питань з органічної хімії. На кожне питання з органіки я писав стандартну відповідь: "Розвязувати не буду. Протестую проти беззаконня і корупції." Я бачив, як викладачі-контролери помагали студентам КПІ. Після приїзду в свій інститут я попав до ректора в кабінет. Там я чесно все розказав,  чекаючи величезного прочухана. Проте ректор розсміявся, і махнувши рукою сказав:
-Вас шо, всіх з одного інкубатора в мій інститут приперли?
 на мій здивований вигляд спокійно добавив:
- Не ти один так повівся. Літом гарно відпочинь.
 Результатом бесіди стала путівка в один з оздоровчих молодіжних таборів в Криму.
  Після першого курсу і виробничої практики, де ми не тільки збирали механізми для сільського господарств а і обливали себе, бешкетуючи, холодною водою під високим тиском. Один раз мене той тиск загнав в випробовуваний механізм всередину, добре що, вилізши з трудом і матюкаючи непричетну до наших пустощів троєрідну сестру двоюрідного кобеля сусіднього під`їзду, я залишився сухим. Всі мокрі мої одногрупники получили матеріальні штрафи, а один я, святий і благовірний, був вигнаний з роботи на час висихання моїх  не зовсім сухих штанів. 
   Життя страху не прощає. Таку тезу життя я зрозумів досконало порівняно рано. Вам, мої любі і несподівані читачі, бажаю це також зрозуміти якнайскоріш
--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
  Про поїздку поїздом в загальному вагоні до Криму до цього часу згадую з огидою і здивуванням. Як я витримав спання 2 ночі на третій верхній вантажній полиці і безконечні шубуршання тих нещасних внизу.
   Як король придуркуватого князівства, з висоти свого положення велично спостерігав те поклоніння до мої корони, яку вже хтось встиг вкрасти, відмити, озолотити бронзою і вернути мені під задню частину тіла. Незабутнє враження - знизу колеться в низ мого тіла ( не в ноги ), а піднятись з свого трону не дає перекриття вагона. 
   Екзекуція закінчилась в Сімферополі і я поїхав я тролейбусом по гірських дорогах Криму. В молодіжному таборі мене, короля задрипаного князівства, поселили в апартаментах екстра - класу. Кожний вечір на мене приходили подивитись десь з 200 глядачів. В нагороду я позволяв їм в моїх апартаментах дивитись художні фільми. Нічого другого в літньому кінотеатрі і не показували. Естрадних виконавців союзного значення в Криму не найшли і мене, сильно вибачившись, переселили в шумний багатоповерховий сарай, в камеру до  3 студентів старших курсів. Путівки сюди першокурсникам навіть не продавали, а про безплатну ніхто і не мріяв. 
  В камері до мене віднеслись терпимо, взяли шевство над мною, включили в графік покупок ящика вина на братію. Моє королівство опинилось в фінансовій кризі і тільки своєчасна допомога МВФ, в виді переводу від моїх батьків, дозволила мені ефективно закінчити цей своєрідний несекс-турнір мого життя. 
  По дорозі до закінчення цього турніру Я, на горі Олімп, дійшов до фіналу змагання з настільного тенісу. Перший сет я впевнено виграв у дівчиська, але взнавши випадково в перерві що в майстра спорту, два других сети стрімко програв. Чому в мене такий слух гарний? Був би він поганий - я переможець.  
   Подумайте самі - не може король програти простолюдинці-дівчиську. З розпачу я зрікся корони і обміняв її на пляшку вина. "ВОДКУ" , а другого аналога не було, королі в віці 19 років не п'ють. Тільки "Ріслінг", вироблений одеським підвалом №13 в Молдавському тупику, виводить мою королівську величність до рівня алкоголіка з проспекту Рішельє.  
   -----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------                                               
  До 4-го курсу я знімав куток в квартирі старої пані. Полячкою народилась вона, знала чудово українську мову і ненавиділа російську. Ми добре і багато спілкувались, я був знайомий з дворовим товариством і користувався у них своїм авторитетом для проведення корисних робіт. Ми відмили арковий проїзд в внутрішній двір будинку і дуже художньо його помалювали. Я мав авторитет серед похилих сусідів. Мене до цих пір дивує моє рішення піти жити в гуртожиток інституту.
   Більш нелогічного і нерозумного рішення в своєму житті я не приймав.
  Другом у мене ще з вересня першого курсу ( а вийшло потім - другом мого життя ) став пів-українець, пів-росіянин. При знайомстві він ще говорив російською, але поступово, а в мене в кутку 100%, почав говорити українською, а потім взагалі говорив тільки на українській мові. Ще на 3 курсі навчання я познайомив його з внучкою моєї хазяйки, був свідком на їхньому весіллі і плакав на її похоронах. 
   Він за місяць життя провів в далеку дорогу крім жінки ще і її маму і свого свого єдиного холостого, бездітного дядька. Як він пережив такі потрясіння я і здогадуватись не хочу. Це людина стального характеру, яка повністю довіряла мені.Я ж тільки один раз провів над ним екзамен, який він успішно пройшов, без роздумів підтримав мене в протистоянні поглядів на життя з розширеною моєю компанією.
   В розширеному складі нас було п'ять чоловік. Я, будучи сільським по народженню, командував ватагою жителів великого міста в кількості 4 чоловік. Моя воля і вказівки виконувались  без заперечень. Щось міцніше за марочні білі вина ми почали пити лише на 4 курсі. В цьому була вина моя - переселення в гуртожиток сильно розбалансувало мене . Я за один семестр перетворився з студента, що отримував підняту до 50 руб. стипендію в  охламона без стипендії. 
   Помилку про переселення я зрозумів тільки в тій порі, коли почалися інтенсивні навчальні дні. Гуртожитські привикли вже вчитись по ночам. Я ж , все своє життя до того  вчився зразу після приходу з навчального закладу, звичайно поївши. Передвечір'я і вечір доби ставав вільним для виконання моїх фобій і захоплень.
     ------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------        Побував, в якості свідка, на весіллі мого товариша юності. Моєю дружкою виявилась цікава особа. Все її, поки коротке життя -  служіння музиці. Вона, представник колись знаменитого польського роду і тепер не відчувала матеріального недостатку. Батьки, відомі люди міського товариства, викладали в музичній академії. На мене вони подивились як на тимчасову незручність в їхньому житті. Однак зовсім другі плани несподівано проявились в їх дочки.
  Дочка, замучена батьками музикою, рішила закохатись у мене. Спасайся хто може! Начитавшись романтичної велібурди про ідеальну любов - вона захотіла її втілити в своєму житті. Жертвою свого експерименту вона вибрала мене.
  Мене вибрала, мене не спитавши. Така позиція в наших стосунках мене зовсім не задовільняла. Я відносився до неї приязно і все. Не находив  шляхів виходу з цієї пікантної ситуації.  Допомогли її батьки. На їх вимогу я прийшов до них на роботу і ми поговорили. Я роз'яснив свою позицію і получив їх згоду на моє виконання. 
   Деякий період ми ще зустрічались і мені вдалось побачити, як розчаровується мною проста і недосвідчена дівчинка. Більше ми в житті не зустрічались. В дальшому житті дійшли відомості про її нещасливий шлюб і все.
       ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------         Після закінчення 4-го курсу я назавжди покинув гуртожиток. Побував на практиці в красивому місті Мінськ. ( Про таємничі  каруселі центрального парку міста Мінськ - в другій заготовці прочитаєте)
  Практику з другом провели більше на  Комсомольському озері, ніж в приміщеннях МЧЗ. Друг взнав, що має на Землі двійника. На нього просто кинулась молода і красива дівчина, прийнявши його за свого кавалера - кадета морського училища.  Я тоді пожалів, що не зустрів свого двійника. Оце б веселе життя почалось. Познайомились з дівчиною і її подружкою і всю практику мали веселих співбесідників.
   Потім, осінню, вони приїхали в наше прекрасне і старовинне місто на екскурсію, яку ми з другом провели. 
  П'ятий курс я прожив в найнятій кімнаті особняка на околиці міста. Жив зі мною і один з нашої компанії, який пішов з дому батьків, через суперечку щодо його обраниці. Женився і перебрався невдовзі до мене, а дружина поїхала на роботу після закінчення Вищих курсів перукарів..
     В цей час я познайомився і зразу влюбився в сестру одного з членів мого товариства. Мені подобалось в ній все. Від голосу і фігури до її згоди почати зустрічатись. Що за пелена на очі і розум напала не знаю досі. Останні краплі розуму потратив на дипломний проект, який і успішно захистив.
   Після захисту і направлень на роботу всіх випускників-мужчин забрали на військові збори. А коли і їх провели - все, свобода від навчань!! ( Пригоди в тих зборах прочитайте в другій заготовці)
   ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------        Незрозуміло мені поки що, в якого спеціаліста я виросту. Все те , що я любив в дитинстві і юності зовсім притихло, як можлива спеціалізація мого життя.
   З дитинства любив грати в футбол та, зважаючи на мою немічну комплекцію, футболістом мені не стати. Мене винесуть з футбольного поля після першого ж силового контакту з противником.а останнім доводом проти спорту стала травма меніска правої ноги.                                                                                 З 5 класу я захопився фотосправою. Однак фотографом мені не стати. Не згодяться клієнти фотографа строєм ходити по визначним місцям міста і співати похабні пісні для підняття мого настрою. Це захоплення було для мене як перерва від ритму життя.
   Автосправу я любив і люблю, та любов моя тепер нереальна, бо я до неї з ласкою, а вона до мене з паскою. Все життя мріяв про автомобіль, купив, місяць поїздив, відремонтував, рік непорушно автомобіль простояв.  Я, щоб  на нерви мої не впливав, продав за символічну оплату братові. Він безплатно не хотів. Такий же непорушний як той автомобіль.
   Все ж я хотів вчитись в інституті на інженера автотранспорту. Якимось викрутасом, в дупель п'яною фортуною і  деканатом механіко-машинобудівного факультету, був занесений  в групу геніїв (без букви е), що спеціалізувалась на приладах точної механіки. Парадокси продовжуються, бо уявити радянський автомобіль як прилад ТОЧНОЇ механіки, міг тільки сантехнік після білої гарячки.
   Та й куди дітись студенту з підводного човна посередині океану. Пішов учитись в групу, яка виявилось цілком пристойною по складу і характеру.    
    Додатково в нашу групу записали 5 кубинців і 2 болгарина. Лекції почали вести на такій мові, що її вже не розумів ніхто. Тупозатуплені викладачі почали виясняти хто з них є інопланетянином, бо вияснити звідкіля взялась всім незрозуміла мова було неможливо. Питання вирішилось зникненням іноземних агентів і групу почали вчити міжнародною мовою тупих інженерів - російською. Група втрачала полеглих героїв ( не мали чим похмелитись і на пари не йшли ті герої ), але стійко трималась за рідну мову. 
     Не можна звинувачувати студента за використання матірних слів, якщо він сказав: "маточина колеса". А потім скликати цілий симпозіум учених, щоб їм,  викладачам, пояснили що то таке і з чим його можна їсти.
    Все помаленьку врегулювалось ( стакани порозбивались, а нових не купиш - дефіцит ) і пішов нормальний навчальний процес. Ми, наприклад, знали що викладачу історії КПРС  на екзамен потрібно принести пляшку " Столичної", дві пляшки мінеральної води " Поляна Квасова" і поїздом здавати екзамен, доки викладач ще не ліг проспатись від  "ковтка простої води".
  Так і пройшли 5 років. Закінчив науку і життя продовжується...