Глава 12. Роман

Роман влетів до свого кабінету, гучно гупнувши дверима. Добре, що його секретарка Віка вже пішла обідати та не побачила його в такому стані. Роман не звик давати волю емоціям на роботі. Підлеглі повинні бачити свого керівника зібраним та холоднокровним, це завжди викликає у них повагу. Проте зараз Роман відчував, що от-от вибухне від тих емоцій, які вирують всередині нього. Ще вчора йому здавалося, що Юля щось відчуває до нього, а сьогодні… Спочатку вона приходить на нараду з цим Матвієм, який зі шкіри пнеться, щоб їй сподобатися. А потім ця її телефонна розмова...

Коли настав час обіду, Роману дуже захотілося запросити Юлю пообідати разом. Спочатку він намагався опиратися цьому бажанню, але потім подумав, що за обідом вони б могли обговорити робочі питання і впевнено рушив до кабінету Юлі. Опинившись у приймальні дівчини, Роман помітив, що її секретарки Марини на робочому місці немає, а двері до кабінету Юлі трохи відчинені. А потім він почув її розмову телефоном:

— Привіт!... Ні! Ти ж знаєш, що для тебе я завжди маю час!... Я теж дуже скучила! Де зустрінемося?... Домовилися, вже лечу до тебе! Цілую!

Роман зупинився у дверях кабінету, очікуючи, коли Юля помітить його. Треба з’ясувати, за ким це вона так скучила! Коли дівчина повернулася до нього обличчям, Роман побачив, що вона радісно посміхається. Трясця, з ким же вона зустрічається, що так радіє? Роману хотілося затримати Юлю, не дати їй піти. А ще страшенно хотілося розпитати, з ким вона розмовляла. Юля не приховувала, що ця зустріч особиста, але подробиць не розповіла. Роману хотілося згребти дівчину в оберемок та влаштувати їй рішучий допит. Але він стримав себе та дозволив їй піти. Дідько, недовго ж вона сумувала після вчорашнього епізоду з Алісою!

Роман сів за свій стіл, намагаючись хоч трохи заспокоїтися. Їсти йому враз перехотілося, тому він вирішив залишатися в офісі. Можливо, варто було прослідкувати за Юлею? Ні, це вже зовсім дурна ідея! Щоб він бігав за дівчиною? Тим паче слідкував за нею?! Та у нього не виникало такого бажання навіть з Мелісою, хоч із цією жінкою він мав найдовші у своєму житті стосунки!

Раптом Роман подумав про те, що з Мелісою він ніколи не відчував ревнощів. Хоч вона часто затримувалася на роботі, могла не брати слухавку по дві години поспіль та частенько привертала до себе увагу інших чоловіків. Але навіть тоді Роман не ревнував Мелісу. А от Юлю він ревнує і заперечувати це марно. І все тому, що вона відмовилася переспати з ним. Якби погодилася, то він би швидко забув про неї... Чи ні? Дурниця, вона просто зачепила його гордість своєю відмовою! Але ж як тепер заспокоїтися?

Роман встав з-за столу та підійшов до вікна. Де Юля зараз? І що то за чоловік, якому вона так ніжно сказала «цілую!» телефоном? Роман помітив, що Юля промовила це з особливою інтонацією. Так розмовляють лише з людиною, яку дуже люблять. Можливо зараз цей чоловік вже дивиться у її дивовижні сині очі та милується її посмішкою? 

Юля сьогодні така гарненька у своїй темно-вишневій сукні! А може, вона спеціально так одягнулася? А що, як вони взагалі не обідають? Можливо, Юля поїхала зовсім не в ресторан? І зараз цей чоловік вже пристрасно цілує її спокусливі губи, знімаючи з неї одяг? Роман відчув, що божеволіє від цих думок. Йому має бути байдуже, з ким Юля проводить час. Але від думки, що хтось інший цілує цю дівчину Роману захотілося щось розбити.

Обідня перерва тягнулася нестерпно довго. Роман намагався працювати, але нічого не виходило. Врешті решт він знову зупинився біля вікна свого кабінету, уважно поглядаючи на парковку біля центрального входу. Коли до кінця обідньої перерви залишалося хвилин десять, Роман побачив авто Юлі. Дівчина вийшла з машини, тримаючи в руках пишний букет квітів. Роман відчув, як хвиля ревнощів накриває його з новою силою. Трясця, тепер жодних сумнівів, що вона була з чоловіком! 

Роман зробив декілька глибоких вдихів та рішуче пішов до кабінету Юлі. Її секретарки ще не було, тому Роман без перешкод увійшов до кабінету, причинивши за собою двері.

— Рома? — Юля здивовано подивилася на нього, знімаючи плащ.

— Ну як, гарно пообідала? — Роман щосили намагався стримати роздратування, проте нічого не виходило.

— Так… А чому ти питаєш?

— Просто цікаво, — Роман перевів погляд на букет, що лежав на столі. — Гарні квіти!

— Мені теж вони подобаються! — Юля підійшла до столу та взяла букет до рук, з посмішкою схиляючись над ніжними бутонами. — Люблю квіти!

— Бачу, що настрій у тебе чудовий! Ти навіть не намагаєшся приховати, як гарно провела час?! 

— А чому б я мала це приховувати? — Юля поклала квіти на стіл та уважно поглянула на його обличчя. — І взагалі… Чому ти так розмовляєш зі мною?

— Як «так»? — Роман зробив пару кроків до дівчини.

— Роздратовано… Я тебе чимось образила?

— Мені неприємно, що ти відмовилася пообідати зі мною.

— Я ж пояснила, що вже домовилася про особисту зустріч!

— Мабуть, ця людина дуже важлива для тебе, якщо заради неї ти нехтуєш роботою!

— Я не нехтую роботою! — було помітно, що Юля починає серйозно злитися. — Я така ж сама співробітниця, як і всі інші! І маю право на обідню перерву! Я повернулася до офісу вчасно!

— Дійсно, ти не спізнилася! — Роман підвищив голос. — Випишу тобі премію!