Глава 10. Роман

Коли Юля пішла з ресторану, Роман залишився наодинці з Алісою, яка продовжувала кокетливо дивитися на нього. Він одразу покликав офіціанта і попросив рахунок. Треба наздогнати Юлю, поговорити. Прокляття, вони так гарно спілкувалися і дівчина вже почала танути під його поглядом. Роману дуже подобалося бачити Юлю такою — усміхненою, трохи збентеженою та неймовірно гарненькою. А потім з’явилася ця Аліса.

Якби дівчина не відрекомендувалася, Роман би не згадав її імені. Він абсолютно не пам’ятав цю Алісу. Мабуть, одна з тих дівчаток, з якими він приємно провів один зі своїх вечорів. Хіба ж можна всіх їх пам’ятати та ще й на ім’я? Вони ж всі однакові, ніяких відмінностей. У ліжку з ними досить цікаво, але в іншому...

— Ромка, може зустрінемося ввечері? — промуркотіла дівчина.

— Навіщо? — Роман перевів на неї погляд, відчуваючи, що Аліса його добряче дратує. — І звідки ти тільки взялася?

— Я тут з подругою. Вона он за тим столиком, — Аліса вказала йому пальчиком на інший бік зали. — Я побачила тебе і вирішила підійти привітатися.

— Слухай… Алісо! Я не пам’ятаю тебе! Зовсім! І не бажаю згадувати!

— Як ти можеш не пам’ятати мене?! У нас із тобою була дуже пристрасна ніч!

— Якщо у нас був секс, це ще не означає, що я мусив тебе запам’ятати!

— Ну й не треба! — Аліса надулася, гордо піднялася на ноги та рушила до подруги.

Розрахувавшись за обід, Роман вийшов на вулицю та сів до свого авто. Вже через три хвилини він був біля офісу. Згадавши, що Юля пішла пішки, Роман вирішив почекати в машині. Мабуть, вона ще не дійшла. Через десять хвилин він дійсно побачив дівчину. Юля повільно йшла вулицею і Роману здавалося, що вона нічого не помічає навколо. І обличчя в неї зараз сумне, зовсім не таке, як було за обідом. Трясця, вона засмутилася! Роман почекав, доки Юля зайде до будівлі офісу і вийшов з машини. Данило пояснював йому, де її кабінет, тому він досить впевнено знайшов потрібні двері. І наштовхнувся на секретарку Юлі, яка не забажала його пускати.

Роман не знав, що саме сказати Юлі, але йому було боляче бачити її такою засмученою. А ще він помітив, що тепер Юля стала ще суворіше тримати дистанцію. Трясця, ну чому все так склалося? А коли Юля привела його до кабінету керівника Роман помітив у її очах сльози. Прокляття, це вже зовсім нікуди не годиться! Не можна дозволяти їй плакати! І Роман спробував поговорити з дівчиною про все, що сталося. А Юля підняла на нього очі та сказала, що їй байдуже. Хоч Роман і бачив, що це зовсім не так.

Коли Юля пішла з його кабінету, Роман спочатку хотів наздогнати її, але потім передумав. Він розумів, що дівчина казала правду — секс на одну ніч зовсім не для неї. Юля не вміє бути такою, як ця Аліса. Вона не може просто переспати з чоловіком, а потім з легкістю забути про це. Їй потрібне щось ще, окрім пристрасті. Таку дівчину, як Юля, треба кохати, а не просто використовувати для приємного дозвілля. 

Вперше з моменту знайомства з дівчиною Роману стало соромно за свою поведінку. Навіщо він спокушав її? Було ж одразу зрозуміло, що Юля зовсім не дівчинка на одну ніч. А що тепер? Що, як вона вже закохалася в нього? Адже серйозні стосунки йому не потрібні. А Юля тепер буде страждати. Роману було боляче від цієї думки. Мабуть, треба припинити це. Припинити фліртувати з нею, бентежити, зводити її з розуму. Навіщо робити боляче такій тендітній та добрій дівчині, як Юля? Треба дати їй спокій. Нехай зустріне якогось чоловіка, якому потрібне буде все те, про що вона мріє — побачення, кохання, родина, діти. Але від думки, що Юля матиме все це з іншим чоловіком серце Романа чомусь стислося від суму.

Він сів за свій робочий стіл та увімкнув комп’ютер. Відкривши електронну пошту, Роман розіслав всім керівникам відділів листи про те, що завтра о десятій у конференц-залі відбудеться робоча нарада. Йому хотілося познайомитися з персоналом та окреслити план роботи на найближчий час. Роман настільки поринув у робочі справи, що навіть не помітив, як настав вечір. Поглянувши на годинник, він почав збиратися додому. У приймальні було порожньо, Віка вже пішла додому. Роман теж рушив до ліфта. Проходячи повз відчинені двері до приймальні Юлі, Роман зупинився. Він помітив Марину, яка вже натягувала на себе пальто. Марина теж помітила його та промовила:

— Якщо ви шукаєте Юлію Сергіївну, то вона поїхала додому.

— Зрозуміло! До побачення, Марино!

Роман вийшов з офісу та рушив до автівки. Дорога додому зайняла досить багато часу, бо на дорогах вечірнього міста були затори. Увійшовши до квартири, Роман увімкнув світло у передпокої та одразу ж почув знайоме нявчання.

— Привіт, малий! Я вдома! — промовив Роман, поглянувши на кошеня, що вибігло у передпокій.

Минуло більше тижня з того моменту, як Роман забрав з вулиці це маленьке руде створіння. Наступного дня він надрукував та розвісив навколо будинку оголошення, що знайшов котика. Навіть фотографію рудого бешкетника додав, сподіваючись, що хтось неодмінно упізнає свого улюбленця. Але дні спливали, а ніхто не телефонував йому, щоб забрати пухнастика. І Роман вже почав думати про те, щоб відвезти котика до притулку для тварин. Про те, щоб залишити його в себе він навіть не думав. Але кошеня, схоже, вже вподобало квартиру Романа, відчуваючи тут себе повноцінним господарем.

Коли Роман повертався додому пухнастик щоразу прибігав зустрічати його в передпокій. І з того моменту, як у квартирі з’явився лоток, котик справляв природні потреби лише у ньому. От тільки характер у цього рудого бешкетника був жахливий. На другу ніч пухнастик знову просився спати з Романом, а він знову не пустив кота до себе. І зранку знову змушений був прибирати. Цього разу хитре руде створіння обрало для помсти кухню. Роман необачно залишив на столі відкритий пакет з борошном і дуже пожалкував про це зранку. Здавалося, що те борошно було всюди. А ще клятий бешкетник перевернув на підлогу цукорницю, яка стояла на столі.